Завантажити

пригасита похнюпленяй вогник борідки. Побачивши військових, чолов'яга відіймав над головою солох'явего бриля, притримує коні і яояуро вітається. На вові века пився, ні рубля, ні мотузків, видно, ве жнивувати зібрався чоловік.
— Далеко, дядечку? — питаються дівчата.
— Куди в таке врем'я далеко заїдеш? Хіба що до костомахи, — ніби сам собі каже чоловік.
— Так і до неї тепер рукою подати. Посусідились, можпа сказати, — і на його жовтих білках лихоманяться зелені кислички очей.
— У містечко на базар погнала жінка. Хоча який тепер базар? Дурна баба, дурна і пісня її. Аякже. Та мусиш слухати, коли маєш у хаті не господиню, а гвалт на все село і два хутори.
Дівчата багатозначно переглянулися між собою, а дядько Євдоким продовжує:
— Оце ж запасливі жінки щось таки мають у господі, а в моєї завжди по хаті ненаситне помело підмітає добро. Ось і зараз: хоч би тобі дрібок солі був. А як без неї проживеш? То й послала моя безклепка до міста. — Далі торкається потилиці й пояснює: — При новій власті зовсім без солі живемо. Аякже. То дехто домудрувався мінеральне добриво розводити водою і цією колотухою засмачувати їжу.
— Це правда? — вражено вирвалось у Данила.
— А чого ж мені брехати? Я ж не якийсь... Істинну правду кажу.
— Так це ж отрута!
— Коли нема солі, то й отруту мусить уживати чоловік. Авжеж.
— Як воно в селі? — питається Кириленко. — Не чіпає нова влада.?
У неспокійних очах дядька Євдокима забився переляк, він пригасив його половою вигорілих вій.
— Та ще не чіпають. Ми нікому нічого, то и ваи поки що нічого. Аякже.
— То ви нікому нічого?» — від; несподіванки аж розгублюється лейтенант.
— А ще ми можемо зробити, ноли так иаяешевшалго життя: що тьху, що життя — все одно. — Дядько Євдоким не то тьхукає, не то зітхав і вже вочивав иіби виправдовуватися; — Аби я мав хоч три голови, то менше думав би про одну. Еге ж! Но! — І вже кидав JB|,-rмішок зa плеча: — А вам, хлопці, не совітую при оружії іти, бо тепер «ц,/недовго до гріха. Кидайте свої залізки — і десь приставайте в прийми, бо воно вже так... Що!
— Ми нікому нічого... — оторопіло, обурено повторює Кириленко слова дядечка. — Чи хитрує оцей обережнеиький, чи так і думае прожити, немов жук у трухлявиці?
— Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верчеїй... Аякже, — насмішкувато повела поглядом старша сестра. — тепер аж колотиться від страху. Ви ж у село не йдіть, бо зараз може бути.
— Еге ж, не йдіть, — з жалем повторюв молодша, і шарів, і віками вій прикривав очі, бо з неї не зводить зачарованого поау притихлий Ромашов.
— Як тебе, дівчино, звати? — устами питає він.
— Олесею, — ще більше паленіє дівчина. ською.
— Як залишуся живим, неодмінно повернусь у ваше село.
— Повертайтесь... Ми вас будемо ждати, — і зітхнула, і ніяково поглянула на сестру: чи не почула та її перших слів до хлопця.
Воїни прощаються з жницями і знову глухими дорогами йдуть па схід, ідуть золотом степів у югу стенів, у смуток пшениць, у передзвін соняшників і сиву безнадію полину. Коли ж обізветься хоч гарматний грім? Та замість нього здалеку чують свинячий вереск.
— Теж хтось у містечко базарювати їде, — каже Ромашов. Він зупинився, для чогось оглянувся, і гарна посмішка затремтіла на його потрісканих устах.
— Кого ж це згадуб хлопчак? — добродушно шпигає Кириленко. — її чи навождення?
— Навождення.
— Славна доля комусь росте, як не обездолить її час..., І неждано, минаючи похилу хвилю високих сонййіників, вони натикаються на німців, що примостили машину біля стіни соняхів. Двоє з них весело пораються біля забитого підсвинка, а третій, з автоматом на шиї, розстеляє рябий брезент, який має правити за стіл.
Це так було несподівано, що на якусь мить усі закам'яніли. Потім Данило і автоматник одночасно схопилися за зброю, одинокий постріл злився з чергою, і німець, застогнавши, випустив автомата з рук, упав на брезент, а Данило, іще чуючи над самою соловою посвист черги, люто дослав у патронник патрон. В різні боки шарпнулись ті, що порались біля підсвинка, і попадали на землю.
Все це сталося за таку хвильку, що із гвинтівок не встигли розвіятися сизі димки.
— От і все! — наче не вірячи собі, сказав Кириленко, уста його ще тіпались, ніби їх била лихоманка; ловлячи їх, він підійшов до брезента і підняв автомат. — А тепер дай боже заячі ноги.
І, пригинаючись, притримуючи зброю, вони побігли від тих сумирних, з бджолою соняшників, під якими могли б залишитися назавжди.
Уже на другій дорозі лейтенант поклав руку на плече Данила, прищулив око:
— А ти, голово, молодецьі
— Це чого ж? — Данило ще чує, як дрож ходить по його тілі, ще чує над головою посвист черги.
— Не розгубився. — І, ніби винячись, додав: — Обманув мене той поросячий виск — свиню підклав.
Як довго тягнеться жнив'яний день у степах. Важчають ноги, важчає все тіло, тріскаються од спраги уста, а в голову заходить шерех колосків, ніби й там осипаються вони. Оце б дійти до річки,

читати