Завантажити

самісіньку душу заглянув дідусь, бо таки не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б і їй зашитись на хуторі, до якого ще не дотяглися лапища війни, можна, доглядаючії дідуся, нишкнути па пасіці чи у верболозах біля ставу та забирати в сон гудіння бджоли і бомбовозів. Але хіба це життя? І хіба тільки про себе думає вона? Сказала братам, щоб взяли її в лісп, так вони спочатку реготали до сліз, а далі пояснили, що в них нема ні дитсадка, ні вечорниць. Тоді вона спересердя назвала їх старими парубками, а сама побігла до Мирослави і в неї наплакалась донесхочу. Невже і її час пішов по сльозах?.. І хоч яку вона має образу на братів, та все одно чекає — дочекатися не може їх; може, таки порозумнішає її парубота? І посміхнулася сама собі, і знову зажурилась, і крізь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескіт далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикі качки, шелеснули крила, потім на стежппі зацокотіли чиїсь кроки. Тільки чиї?
— Іди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечір.
Дівчина проворно підхопила зі столу свій полумисок та ложку, зникла в сутінках, а пасічник ніби спокійно вечіркував собі, похитуючи засніженою головою. Які тільки хуртечі не падали на неї, та не вибили з неї ні людяності, ні гордості, — їх одні ненавидять, а другі побоюються.
Брязкнула хвіртка, і на подвір'я не ввійшов, а вскочив чоловічок з гвинтівкою; не оглядаючись, він чоботом копнув хвіртку і зразу ж сквапно затупотів обчасами, наче ратицями.
— Драстуйте, діду Ярославе! Драстуйте вам! — загаркавив чоловічок; додріботівши до столу, заглянув одним оком в полумисок, і його обличчя хитренького чорта взялося вдоволенням. — Наварили галушки на три п'яді завдовжки?
— Це, Кирюшо, може, у вашій поліції такі споживають галушки, а в нас звичайні щипанці, — тихо відповів старий, не дивлячись на поліцая.
— А хто їх щипав? Не Яринка? — по всіх закутках метає погляди Кирюша, білки в нього вирласті, а в них непокояться дрібненькі пуголовки зіниць. — От із ким би я тепер хотів побачитись, повидатись та погомоніти.
— Не чіпай її, бо вона зараз не виходить зі смутку.
— А може, я й розвеселю її якимсь таким кругленьким словом? — округлює долоні, та обличчя хитренького чорта наморщується непевністю.
— Жаль твого заходу, Кирюшо, — ніби співчуває йому старий. — Ось краще сідай до галушок.
— І сів би на дармовизну, але вже повечеряв, — насупився Кирюша, а очима знову пасе по всіх усюдах, — Це вже з цьогорічного борошна?
— З цьогорічного. На жорнах трохи роздер пшениці, бо скам'яніли тепер і вітряки.
— Вродило ж у цьому році, — трохи пом'якшали коржасті щоки поліцая, на які зсунулись гостряки вух.
— Вродило, та радості нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбирує зморшки на чоло і не знає: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно є. Зрештою, махає рукою і каже правду:
— Достобіса таку службу. Сьогодні, к приміру, мали ми подвійні мордачі — і від начальника поліції, і від крайсляндвірта.
Пасічник віями прикриває очі:
— То хто краще б'є?
Кирюша не вхоплює насмішки і з серцем відповідає:
— Крайсляндвірт! У нього рука в перснях з коштовними камінцями, а б'є навідліг, то й залишає на наших пиках дорогі сліди.
А потім при нас витирає папахчепим носовиком камінці. Культура! — Він повів плечем, на якому висіла гвинтівка. — Так що нема чим похвалитись мені.
— Еге ж, — погоджується старий. — Навіть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насміхаються над ним? Наче ці, тільки хто розбере цього дідугана? І в старому дуплі вогонь тліє.
— ДІДУ, лишень про мою службу анічичирк... І як ви подивитесь на те, щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке діло, — повертає голову до вуликів, що й зараз підворушують бджолине гудіння.
— Не надійся, Кирюшо, на цей мед, бо він має господаря. Краще піди в ліси і пошукай там дику борть.
— Це ж чого на зламану голову у ліси?! — тетеріє Кирюша. Він зразу згадує, як утікав від партизанів, і по його спині гадючиться страх. — Хіба ж у мене три голови на плечах?
— Чого не знаю, того не знаю, — розважливо відповідає дід. — Раніше в тебе була одна голова, а тепер, як пішов ти в поліцію, не відаю, на що там розжився.
— Розжився на дев'ятсот марок, які лежать недалеко від смерті, — жалі та невдоволення пробігли по обличчі Кирюші і змили з нього всю хитруватість. — Ніколи ж не було такого проливу крові, як тепер.
— Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
— Приневолили, діду, приневолили.
— Хто не мав своєї волі, того приневолюють, — знову ніби спокійно каже старий, а Кирюша схилив голову; щось і в ній тривожне сновигав, потім скоса глянув на свою поліцайську пов'язочку, поторсав її, проклятущу, скривився.
— Тож-бо й воно, — сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув і свою провину, і присуд над ним.
— Ваші онуки розумніші: подалися в ліси, а мене зчавив невикрут.
— Хто куди пішов, я не знаю. Тепер у людей доріг ніби побільшало, а життя і

читати