Завантажити

викидаючи з-під себе клуби пилюги, переганяє воза, з вікна кабіни висовується голова немолодого солдата, він махає рукою жінці, щось весело кидає їй та й зникає, навіть не підозрюючи, хто його зараз порятував од смерті.
І знову неспокій і напруженість очікування. Лежіть, хлопці, на грудях зеленої землі, це не те що лежати в снігах на морозі. По крапельці дрімотно вростають тіні, ио крапельці дрімотно сканує час, ио крапельці тотжть тіло дуряі питання: чи треба було пропускати оту першу машину? Мабуть, не треба.
Вже осмерк із лісу перейшов ва йоле і погасив червінь пшениці, коли на дорогу гордовито, хизуютася своєю ошатністю, вискочив свіженький, ніби щойно народжений «дюзенберг». Якого високого чина заколисуєш ти на курнім подільськім путівці? Чи не того барона, що приїхав міряти тлустий чорнозем для свого маєтку?
Ось воно й підійшло — перша зустріч з ворогом. Що ж, ти кліщем вгризаєшся в чужу землю, то її відміряють тобії
Коли машина майже порівнялась із Сагайдаком, він махнув рукою побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальці побіліли. Затремтів кулемет, затремтів і кулеметник, божевільними метеликами навколо дула зафахкотів огонь.
Машина дзенькнула склом і, крутнувшись, з дороги вскочила в пшениці, жеручи і захлинаючись ними.
Стріляють дверцята, з них шпарко вискакують двое військових у чорному і гладун у цивільному. Він, як плавець, руками і головою пірнає у пшениці, а військові спритно, навіть кіби гоноровито, обертаються до небезпека, завчено прикладають до животів автомати і віялами вганяють черги в ліс, з якого вибігають партизани. Ще дві черги, ще посвист куль, ще перестук «максима», і перший скрик, а падає двое — Один до машяиж, другий від машини. Чигирин першим нахиляється до нього, підіймає перегрітий автомат і чує, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлиці ще хрипить кров.
А цивільний і досі, наче плавець, борсається в пшеничних хвилях і виборсатись не може. Та ось і він, несамовито зойкнувши, хилиться, осідає у колосся, а руками намертво затискає дві жмені пшеничного стебла.
— От і маємо початок! — каже Сагайдак, поволі підходячи до вбитого, і похитує головою: чи треба було тобі за ці дві жмені пшениці забиратись аж сюди?
Партизани, крім близнят, що залишаються біля кулемета, кидаються до машини, де, звісивши голову, лежить, теж у чорному, водій. Льняна чуприна закрила йому обличчя, закрила світ. Саламаха з-під носа Івана Бересклета вихоплює новенький парабелум, що лежав на передньому сидінні.
— Нечесно так, — невдоволено каже Бересклет і витягає з машини величезного, на мідних замках портфеля. — Міняюсь не дивлячись.
— Найшов дурнішого. То шкурлят розцяцькований, а це — зброя!
— Що в ньому є? — нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Іван клацає замками, добуває цупкі з гербами папери і дивується:
— Аж баронські! І парфуми є, французькі!
— Скоріше в ліси! — квапить Сагайдак.
На небі прорізається вечірня зірниця, а вечір, спроквола починав росити рову. і сьогодні вперше за всі яі дві Сагайдак має якусь полегкість і від вечірньої зірниці, і від роси, що и тепер не забула знедолену аімой». Що ж, початок в початком, а маєш думати про більше. Людей, людей треба збирати. А де дістати мін, вибухівки, детонаторів? Люди і чорний шлях, і залізницю можна взяти під партизанський нагляд.
— Скоріше, хлопці, до лісу!
— Хоч би машину обдивитись і щось придумати, — з жалем каже Саламаха.
— Може, на баронську ремінну подушку завидуєш? — глузує хиганкуватий Іван Бересклет.
— Мені й на торбі з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у ліс, де їх нетерпляче ждуть Роман f Василь. Саламаха великодушно простягає їм флакон з парфумами.
— На двох. Французькі! Саме такі полюбляли в нашому селі.
Близнята зневажливо відмахуються від парфумів, хапаються за кулемет і хватопеком вигойдують його на тачанку.
— Молодці, хлопці. Гарно попрацювали! — хвалить їх Сагайдак і прислухається до онімілої дороги. — А зараз правте до вашого присілка.
— Це ж чого до присілка? — занепокоївся Чигирин і кинув погляд на зоряне петрівчанське небо, — Звідти до ранку не встигнемо вскочити в ліси.
— Маємо переганяти час і встигнути! — твердо каже Сагайдак.
— Для чого ж така нетерплячка?
— З присілка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар її сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрібні. Завтра гітлерівці будуть клопотатися з бароном, післязавтра ж неодмінно посунуть у ліси.
— Та, мабуть, посунуть, — згоджується Чигирин. — Тоді гармата й знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
— Отож і я думав про переполох, — насмішкувато хмикнув Сагайдак.
— На коні!
— Дозвольте нам гайнути вперед! — по-молодецьки виструнчився перед командиром Роман Гримич і кивнув на Василя: — Ми знаємо, в чиїй клуні ночує ця гарматка, то й вихопимо її до вашого приїзду.
— Мотайтесь! — залюбувався паруботою Сагайдак і побачив свою молодість у червоних козаках. Гай, гай, пролетіли твої весни,

читати