Завантажити

Справді, наші?
Стах ще прислухається до надвірних дверей.
— Кажу ж тобі. Це умовний стукіт.
— Чому ж ти крився од мене? — сторониться і все одно з острахом давиться ва сінешні двері,, до яких босоніж шерхотить, її чоловік, бо тепер усього можна ждати. Он і Гримачи скільки пережили, коли поліціянти приїхалв ие Ромаиа і Василя.
Стаж зуиивжєтьсд перед порогом і тихо питав:
— Це ви?
— Я.
І враз гора звалюється а Оксаниних пліч, а тіло починає розмерзатись.
Наче постріл, в її вуха гримнув засув, і в сіни входить невідомий. Стах чи то притримує, чи обіймає його, і так вони стоять якусь хвильку, не кажучи ні слова.
— Зіновію Васильовичу! — скрикує і прикладає руку до уст Миколка. — Заходьте ж.
— Зараз, Миколко, зайду, — хрипло каже Сагайдак, зачипяе двері і, похитуючись, прямує до хатини. — О, тут уся сім'я. ДраС-туйте, Оксано, драстуй, Миколко. Як ти?
— Погано, Зіновію Васильовичу, — похнюпився хлопчак. — Кругом погано.
— Від Володимира вісточки нема?
— Нема, — зітхає Оксана. І тільки зараз накидає на коси хустину. — Поїхав зі своїм технікумом, а чи доїхав?
— Будем надіятись...
— Запни, жінко, вікно.
Оксана похапцем сяк-так застеляє ліжко, ковдрою затіпав єдине вікно хатини, в якій зараз чогось норовить спати чоловік, засвічує злиденне, теперішніх часів, світло, бо що говорити про електрику в селі, коли її і в районі нема. Невірний мигунець погойдує тіні, освітлює щире золото Миколчиних кучерів, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха і змучений вид Сагайдака. Зморшки гіркоти, зморшки втрат якось одразу підсікли його вуста, недбало поорали високе чоло.
— Ви, напевне, голодні?
— Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, — намагається посміхнутись Сагайдак, він скидає картуза, і тепер шестеро очей вражено дивляться на нього.
— Чого ви? Чого? — здивовано питає і озирається по хаті:
що ж вони побачили таке незвичне?
— Нічого, нічого, — першою оговтується Оксана, та в голосі її тремтить осмута.
Зіновій Васильович розгублено обводить усіх поглядом.
— Що з вами, люди добрі? Якесь лихо? Може, мені краще піти од вас?
— Ні, ні, дядю! — припадає до його рукава Миколка. — Побудьте з нами.
— І не подумайте кудись піти, — сумовито каже Стах, — бо вже скоро й дніти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печі, коли там щось є.
— Так що ж, нарешті, з вами?
— То не з нами, — не знав що сказати Стах. — Це вас он серед літа завіяло снігом.
— Яким снігом? — не розуміє чоловік і мимоволі підходить до невеличкого дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарніле обличчя. Але не воно вражає, а чуприна, в яку так несподівано вкинулася сивина. Він провів по ній рукою, однак не осипалася наморозь — вічною стала. Ось чого бив його холод на подвір'ї Бойків. От і прощай, літо, бо зима одразу впала на голову, певне, для того, щоб довіку не забував отих, хто вже ніколи не повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойків, де старість оплакувала молодість і де в труні лежали оті зернята жита, які підуть у землю, та ніколи не зійдуть на землі.
Він одганяе од себе видіння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки і на їхній смуток відповідає словами давньої пісні:
— Як упала зима біла — голівонька моя бідна... Мій батько посивів у шістдесят з гаком, а син у сорок, та аби тільки й журби такої у пас було.
— І то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай, жінко, вечерю чи сніданок. '
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого зв'язківця.
— Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
— Трохи знаю. І дзвони по убієнних чув у навколишніх селах, — та й прислухався до передранкової тиші, ніби в ній і досі чаїлись похоронні дзвони. — Біда ніколи не ходить сама, — і провів рукою по чолі й очах.
— Це правда: біда ніколи не ходить сама — чимало в неї підручних є.
— На одного вже поменшало, — натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
— Як Гримичі?
— Позавчора вночі до них вдерлася поліція, перетрусила хату, комору й клуню, навіть у сіно з гвинтівок стріляли. Але, на щастя, Романа і Василя не було вдома.
— Догадався шепнути Лавріну, щоб тепер хлопці не навідувались у присілок?
— Сказав, — коротко відповів Стах і зітхнув. — Тітка Олена тепер мов причинною стала, і сьогодні смерком бачив її коло воріт. А Яринка приходила до мене і про вас допитувалась, та я нічого не міг сказати їй. Тоді вона обізвала мене безсовісним і лиха, мов огонь, вилетіла з хати. Такою я її ніколи не бачив.
— Чого їй? — занепокоївся Сагайдак.
— З Мирославом Сердюк намірилась іти в партизани, а близнята взяли сестру на глузи: мовляв, там тільки такої пащекуватої і бракувало. І вперше Ярина посварилася з Романом і Василем, назвала їх безклепкими старими парубками і розплакалась.
— А про інших щось чув?
— Лише про Петра Саламаху, — і навіть чогось посміхнувся. — Недарма upo нього кажуть: він як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його

читати