Завантажити

збриіших сил для підтримання безпеки вистачить лише тоді, коли всякий опір буде каратись не пудом, а створенням такої системи терору збройними силами, яка буде достатньою для того, щоб знищятв в населення усі наміри опору. Командарм ловднш винайти засоби для виконання цього наказу шляхом застосування драконівських покарань». Чуєте — драконівських!
— Драконівська порода — невиразно, ніби крізь дрімоту, сказав Рогиня.
— Ти про що? — стрепенулась погроза в голосі Безбородька.
— Про те, що ви читали як вірш.
Коли доїхали до лісникового дворища, Безбородько похмуро прорік:
— Отож, Семене, прввиай на нічліг. Поліцаї хай сплять у клуні, а ми — в хаті.
— Нотуйте, — збайдужіло сказав лісник, бо відчував, як пропадав його доля: запівдарма чи задарма продав її.
— Ех, і вічі — глянув на небо Безбородько. — Це б до якоїсь потягухи забратися, та й заснути біля її боку.
На цю мову Рогиия скривився і норовисто одвернувся від жеребила.
В оселі гості знову накинулись на їжу та горілку, але тепер найбільше нив лісник, чуючи, як у голові почивав кружляти ярмарок.
Безбородько дивився, дивився на нього й, нарешті, не витримав:
— Ти що, Семене, отак заливаєш мокрухою? Страх?
— Ні, ае страх, а безвілля та рештки людини. Бо що наше життя? Одне ошуканство, одна облуда...
— В усьому? — гостро запитав Безбородько, стискаючи в руці склянку :з горілкою.
— Вважайте, у всьому, окрім жіноцтва. Аіба те жіноча віряість, те не мала б наша душа жодвего доброго пристановища, — знову згадав свою недосяжну мрію, що навік згордувала ним, Може, з нею і його життя не вскочило б у такі лещата.
Безбородько не сподівався таке почути від Магазаника, який замолоду був падким і до дівчат, і до молодиць. Що ж воно таке» запізнє каяття чи сум за тією честивістю, що оминула його?
— Це тебе цілонічні сантименти карають?
— Чого ж сантименти? — глухо обурився Магазаиик... «Високого ти роду, та песького ходу*.
— Бо вже настав час, коди в іяпшх країнах иавіть письменники не згадують про жіночу вірність. Скоро і в нас по ній правлять аомднки. Час високої техніки і чистогану розтліває все, і жінку також. Недарма хтось видумав: красу навіть роаух ве адо дає, а гроші можуть.
— Філософія завсідників борделів, — на витримав Рогиня і, неважливо обминаюча Безбородька, поплентався спати у ванькир. — Голова глипнув на лісника і кинув злим оком вслід агроному:
— Тип! Чж ве з тих, що сюди — гав, а туди — дзяв!
Магазаник теж кагороїжився:
— Щось вам сьогодні ніхто не догодить, навіть жіноцтво. А ще — про свою колишаю жінку скажете? Ви ж так шукали її» а тепер забули? — згадав оту чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.
— Не забув, — негадане посмутніли Безоорадькові печаті вочи. — Коли приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителі шомнолами сікли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стіни летіла, і вона таки розв'язала язика: зізналась, що моя не поїхала в евакуацію, а залишилась тут — і к паріизавах, чи в підпіллі.
— Ще по знайомству у вас кулю вліпить.
— Не жартуй так страшно, — повторив колишні слова лісни"к». — Я увесь район, як стіжок, розмотлошу, а таки знайду її. От і поговорили, а тепер вора снати.
— Пора.
— Тільки подивлюся, чи вартовий чатуєКоли Магазаяик прокинувся і а шомнолівкої» вишиоа на. подвір'я, то в»к» «нице в лісах рраюгітало касу. Так про небеісне світило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в чорне кустрате гніздо ворона орівервуло його увагу. Лісник приклав дй плече рушхмцю, прицілився. Гримнув постріл, здригнулося вороняче гдіади, з нього посипались цурпалки галуззя і чорне пір'я, та ворона в гнізді не було.
Між деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
— Ти з ким воюєш, Семене?
— З вороном.
— Забобони?
— Може, й так.
— А чого заспав?
То хміль у мене заспав. Ми вчора не жаліли його. Особливо ти.
— А де ж вулики подівав? — кивнув головою на пяротіле пасічисько.
— Мусив заховати від розбою.
— Ти ще візьми та й при німцях брязни таке, то донесхочу ковтаєшся лиха.
Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снідати?
— Шинку, пане і добродію найшановніщий, її сльози й зараз стоять мені в очах, жіночі так не стояли, — засміявся Безбородько. — Аз чого ти почнеш старостування?
— Втечею з лісу, щоб не залишити тут голову.
— Тільки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогодні добрячу вечерю барону.
— Якому барону?
— Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанії приїхав назовсім жити барон. Він зараз підбирає собі наділ, щоб глустий чорнозем, і річка, і луг, і лісок теж були. Вже наче й знайшов біля горілчаного заводу. А будуватись хоче на замковищі — щоб старожитністю пахло.
— Може, він і завод намірився відхопити?
— Таки вгадав. Його рідня колись мала на Поділлі броварні, а тепер барон буде горілчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним прибуде його супровід, а перед цим приїде крайсляндвірт і

читати