Завантажити

сторожко вийшов із хати.
— Хто там проти ночі нахопився?!
Біля воріт заворушилися дві постаті, трохи далі срібно подзвонювали упряжжю коні, і ще хтось гойднувся за ними, протикаючи темінь цівкою рушниці.
— Пане добродію, ув'яжи свого вовкодава, бо навіки вкладемо його!
Магазаника здивувала не так погроза, як оте «пане». Вже й він на панство переходить.
— Хто ж ви такі проворні?
— Поліція!
От і притьопала нова влада. Чого їй тільки треба? Магазаник ув'язав кунделя, що почав чогось скімлити і скавуліти, потім пішов до воріт, їх уже ногою певдоволено відкидав кадубастий присадень; обличчя в нього драгле, кругле, як решето, і подзьобане віспою теж, мов решето. За ним сторожко, з гвинтівкою напоготові стояв хирлявий капловухий недомірок, його видовжений вид був чимсь середнім між кінською головою і глеком.
— У тебе, пане, нікого нема з чужих? — підозріло захрипів решітчастий, в нашорошених буркалах його стояло одне зловістя.
— Нема. — «Ну й мордоворот. Хоч би вночі не приснився!»
— А, опріч тебе, хтось є в господі?
— Сгара людина.
— Дивись мені! — перетрусив усім своїм драгливим решетом недовіру. — Коли що до чого — відразу обітнемо душу, тут їй і капець!
Мова мурмила обурила Магазаника:
— Смерть у кожного за плечима ходить.
— Перед очима теж! — бовкнув глекуватий недомірок. — Прошу, пане, веди в свій барліг.
У супроводі двох приблуд лісник поволеньки пішов до хати. І тільки тут він побачив, що новоспечені поліцаї були одягнені не в форму, а в якесь шарпоття, лише на рукавах свіжіли стрічки в написом «шуцманшафт». Пильноокі гості обникали і одну і другу половину хати, підозріло оглянули діда Гордія, понишпорили у ванькирі, навіть подивилися під піч, а потім мовчки вийшли на подвір'я. Через якусь хвилю до оселі пришелепались і стали на порозі двое цивільних: один — високе і носате дебелище, що аж зігнулося, аби не набити лоба в дверях, а другий — засушений, a запалим ротом і такою сіткою зморщок, яка, не помирившись із обличчям, ніби відтискалась од нього.
Глянув Магазаник на здорованя в свіжому, з полиском костюмі, у свіжій сорочці-чумачці і не повірив собі — перед ним, вимитий, підстрижений, напахчений тяжкими парфумами, прискаливши око, картинно стояв і посміхався синіми устами Оникій Безбородько. Де ти взявся, лиховісний?
— Пізнав, пане і добродію найшановніший? — І наче в дубові затули забив сміхом: — Го-го-го...
— Оникій! — зітхнув господар. Таки не вхопили чорти бісового викрутня, з якого що в ту війну почалось його гріховоддя І полювання на грішну копійку. Знову захугувало в голові все давньоколишпс страхіття: і шибспиці, до яких стояли чергою приречені, і свічі на поминальних хлібинах старого Човнара, і мати з дитям. У горлі скипілись слова, і він тільки спромігся повторити: — Оникій...
— Оникій Іванович, — гоцоровито поправив Безбородько: хай дрібніші не мають його запанібрата; він підійшов до розгубленого лісника, простягнув заволохачену лопату руки. — Здоров, здоров, пане добродію. Як ся маєш нині? Підскакуєш чи нишкнеш?
— Ет, живем, аби день передй-ювата, — невиразно промимрив Магазаник.
— Чого се такої сумної завів у рік воскресіння Меркуріїв?
— Мені б краще мати рік не Меркуріїв, а тих святих, що. вміють торгувати.
Безбородько показав у посмпящ постарілі бобини зубів:
— Гарно, гарно сказав. А ми до тебе, добродію, з офіційним візитом.
— Аж з офіційним? — не знає, що відповісти невчасному гостю, який міцно вчепився в його долоню. Отак і за душу вчепиться.
— Еге ж! Насамперед знайомся, — кивнув головою на млявоокого прибульця, у чупері якого поблискував мороз. — Крайсагроном Гаврило Рогиня.
— Гавриїл Рогиня, — скривився, немов од зубного болю, крайсагроном, — видно, не любив, коли споневажали його ім'я.
— Не вмер Данило, то болячка задавила! — знову вдарив у затули сміху Безбородько і націлився текучего олією на лісника. — А я тепер годова української районної управи, тобто в чиві, як перевести на більшовицьке, голова райвиконкому.
— Голова раиуправи?! А чому ж не начальник поліції? — мимоволі вихопилось у Магазаиика.
— Спізнився я, братику, на цю посаду, спізнився всього ыа два дні, — з жалем сказав Безбородько. — І тепер маю щастя працювати з колишнім кримінальником Квасюком. А як ти? І досі, скнаруючи, в лісах одлюдком живеш?
— У нас кажуть так: старого лиса не виведеш з ліса.
— Тепер ми тобі одлюдно жити не дамо! — рішуче прорік Безбородько.
— Чого б це?
— При новій владі твоя голова дорожче коштуватиме в селі. У Магазаника покислішали очі і рот.
— Вже й оцінили мою голову?
— І ми, і гер крайсляндвірт, і економкомендант! — урочисто проглаголив Безбородько.
— Еге ж, — нарешті насмішкувато глянув на лісника лемехуватий агроном і пересохлими навісами вій пригасив зневагу.
— А чого я не бачу в тебе ні богів, ні святих? — запитав Безбородько, несхвальне похитав перестояною вовною на голові, а потім поліз правицею у внутрішню кишеню піджака,

читати