Завантажити

язиком злизала.
— Та ти що?
— Та нічого я. От що ти?..
— Спіймав; бя — розчерепив голову.
— Тільки ж кому її розчереплюватй?„ Лихі, мов нечисті, вони ладні вчепитися один в одного, але що це дасть?
— Спасибі тобі, Семене, за гостедюбвість, — нарешті вичавлюб Кундрик. — Що вже не кийшло, а гроші за сіль поверни.
Магазапик. спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що завтра буде.
— Добру маю кумерцію з деким.
— Отак і я.
Вони знову повертаються в літняк, тут Магазаник на хвильку засвітив світло, вийняв з гамана гроші і, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не грошей, а мордачів би надавати йому, щоб у голові загуділи джмелі.
Підминаючи траву і туман та чехвостячи в думках лісника, лавуншик подався у своє село. На шляху в темряві бурчали наші машини, а в небі гули чужі літаки. Чиї ж машини підуть завтра шляхом? Ох суєта суєт. І хоч стало людство рабом війни, та іидивідуальній людині треба якось жити, хоч у норі, а жити.
Добравшись до села, Кундрик пішов не до своєї оселі, а в крамницю, відімкнув її і тільки тут почув якусь полегкість за цей важкий день: від його турбот лавушника відділки- дух оселедпів, ремеяю, краму, печива, цукерок, смоли — уевого того, у що він вростав десятки років. Он ті дерева за вікнамх вростача » землю, а він у густі настої крамниці. Щось тепер э її утроб» моакна й перетаскати додому, бо хіба не видно по всьому, що завтра сюди принесе нових господарів? Сила силу ломить! Та яка сила! Гітлерівці ж ніби за приватну власність. То чом би і йому не мати приватної крамниці? Тут він показав би свій хист, бо за більшовиків уаееь час доводилось, тремтіти над хитрощами вичавленою копійкою. Що тільки Ольга заспіває? Зразу ж в'їсть: «Перекотиполе •е ззвае справжнього коріння...» А далі почне збиратися до матері. Нема гіршого, як ідейна жівка в хаті.
V
У досвіта з річки ириишов такий туман, хоч ножем ріж, і заскрипіли під його вагою старі кісточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже підходило до оселі? З цією тривожной Думкою Сагайдак і в сон увійшов, і до нього повернулася молодість, і ті шляхи, і ті коні, яких уже нема, та ними ж він з шаблею в руці проскакав від Дінця до Збруча.
Коли Зіновій Васильович прокинувся, в його кімнаті стояла біла, як біль, Ганна Іванівна. Відчай тіпав зморшки на її обличчі, обезкровлені вуста.
— Що?! — скрикнув, схопився з діжка.
— Німці проїхали селом. На мотоциклах... — і заплакала.
— Самі бачили?
— Сама. Веселі такі, щось кричать, на губиих гармошках грають. Сміючись, забили з десяток курей і поїхали .далі. Що ж ми тепер .будемо робити?
— Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Іванівно, я -попрошу не ночувати тепер дома.
— Це ж чого?
— Я і в громадянську війну воював. Зваю, «кільки зазвали горе ті, хто допомагав аам. Отож, удень ва собі господарюйте, а ввечері — до донька.
— A XDQ я скажу їй?
— Скажете, a тепер боїтесь самі ночувати. , — Зли буде по-твоєму. Піду ще на розвідний, бодай нікому не .ходити на вих. — Вона відчинила двері, сторожко стала ва порозі. — Чуєш, як гуде ва шляху? Аж землі важко. То вже гарлсата або танки пішли.
Завмерши, він почув рокотання чужих машин І все одно не .вірив, що відтепер його земля ставала полонянкою, що наїхали вороги відбирати в людей неодіймане. І стогнала душа від смутку та безсилля...
Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем.аиач не бачю. Ночами він усе поривався піїи в ліси, а днями метався клітках оселі, не знаходячи собі від журби і болючих думок міоня. Наступив і новий тиждень. Уве Гайна Іванівна пішла ноіати до доньки, а він, як неприкаяний, тинявся від віква до іа, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся ;де молоду — і знову мірив кроками свою кімнату. Пора б уже сдам, та по приходить соп до нього, як приходив у громадянську півну. Тоді він міг заснути і в сідлі, і на дощі, і в снігах. Що то молодість!
Несподівано від села почув гудіння мотора. Сагайдак одразу схопився за зброю, всунув у кишені лимонки і прикипів до вікна. На вулицю в'юнко вискочила темна машина, вона легко добігла до вдовиних воріт, майже притерлась до них і зупинилася. Вистрелили дверцята, з них вистрибнуло чотири постаті: троє військових у високих кашкетах, четвертий у цивільному.
«Зрада!» — молотом гупнуло єдине слово. І не переляк, а страшне обурення охопило Сагайдака. Він трохи відхилив голову од вікна, пильно слідкуючи за тим, що робилось на вулиці.
Без метушні троє навзгинці увійшли на подвір'я, а четвертий з автоматом пішов до дверей, що виходили на вулицю. Цього він не зачепить, бо, поки відчинять двері, його скосить з автомата. А троє вже стало на порозі й прикладами так загупали в двері, що в хаті забряжчали всі вікна.
— Відчиняй, партизан! Відчиняй!
«Зрада! » — знову било в голову те саме слово, і серце почав стискати холод. Одначе спокійно, на диво спокійно він став у сінях, ліворуч од дверей, і чекав, коли вони відскочать чи злетять із завісів; пальці до болю впиваються в

читати