Завантажити

немов хотіли втихомирити і не могла втихомирити стрвждаввя людяна.
Через дорогу вройшхя яві жінки а оерваив ва ияечах, потім прокуріла иіівевька машииа, в якій ва двіиких сяділо тадька солдатів в автоматами поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу їдете ви? А далі пішла й та дорога, що веяа до Ольжиної хати.
Ось уже й зазелеаів той низинний луг, за яким починалось гибле болото, ось вигулькнув і дерев'яний місток, обабіч якого розхилисто стояли старі верби. Але чого так непокоїться гайвороння над нхмв? Сагайдак сторожко зупинився край поля, придивляючись і до містка, і до верб, і до пересохлого путівця. Наче ніде нікого. А що то на наріст біля крайиього, а сухим верхом дерева? Ще пройшов галька кроків. Невже це лтадана прив'язана до стовбура? Так воно й є. Тоді мерщій до неї.
Не доходячи до містка, він вражено зупинився: до старої, а розтрісканою, напівмертвою коро» верби був прив'язаний мертвий Кундрик. З його спотвореного рота вибивався шматок брудної ганчірки, а з шиї •звисала дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розібрався у кручених днях кражвика. Але хто? Сагайдак ще ближче відійшов до лавупшика, який черевиками впирався в кореневище дерева, от тільки голова ве здала опори і зависла на грудях, що тримали на собі якийсь даиір. Сагайдак авужув зір, щоб не бачити спотворевого обличчя і брудної ганчірки. В очі кидаються літери — паші в німецькі. Так це ж право, видане новою владою Кундрику тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей і сам здох, неначе щур, — лягав сутінок на обличчя Сагайдака.
Позаду почувся простуджений хрип чи клекіт. Сагайдак обервувся. На краю містка стояв, спираючись на герлигу, у високій баранячій шапці і поруділих чоботях засушений, хирлявий дідок, один із тих, що все життя чабанували в степах. Він мав виразні, з вологістю очі, а поверх його легкої шпакуватої бороди гарно лежали ще з темінню корінці вусів.
— Дивишся на гріх? — запитав старий.
— На страшвий, — кивнув головою Сагайдак.
— Таки страшний, — і повів герлигою в бік Кундрика. — Усе жкття хитрував, жирував, підвішував та їв людей оцей колотввк. Аж усьому й ківець надходить — зкайшла його кара.
— Дідусю, ве знаєте, хто його?
— Питаєшся, хто його порішив? — пильно-пильно подивився ва Сагайдака. — То це вже все село звав... Сьогодні ж, тільки сонечко зівявю, відкрив Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався її при Гітлері. Ось торгує гаспид, в'юном вививавться та вихитується між людьми, піддобрюється крадеввм крамом, навіть у борг дав, а боржників, у широку книгу записує. Аж тут до його лавки вахопилася свіженька тачанка, а з не? зіскочили два — око в око, й Кув у чуб — однакових парубки, — брати чи близнюки, і при ору, та й зразу до Кундрика. Побачив той їх — і щелепа відвалився, і очі ва лоба полізли, затрусився дідько та й навтікача у чорнідвері. Там його хлопці в чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю і заходилися витрушувати кишені.
— Не шукайте грошей тут, вовн там, — показує окосілнми очима Кундрхк на прилавок.
Але це було непотрібно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик, розкрили, глянули на нього. Потім обчекали Кундрикові морду:
— Таков у мочемордіе, що відразу почало напухати.
Гвйзин тільки зойкнув і лантухом повалився братам у ноги. її з огидою вдарили його носаками, а всім, хто був у крамниці, доказали етраиэний папір.
— Люди, не посвідчення темного агента гестапо.
— Таємяого, — здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей іудин папірець і за імницю Кундрик продав партизанів. Люди й скрикнули: «Умерть його!» А падлюга ноги хлопцям почав обіймати і голосити:
— Простіть і помилуйте. Не по своїй волі вийшло у мене, не по своїй...
— Говори, по чиїй! Хай послухають усі. На колінах Кундрик почав сокотіти:
Х
— Приїхали ж за мною на машині гестапівці та й повезли до себе. Кинули там у якусь голу кімнату, замкнули її, а самі кудись пішли. Стою я, паче па вогні, свіжі грати оглядаю. І враз із підземелля чую такі зойки, такі скрики, що все в мені почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу наковтався жаху, відчинилися двері і увійшли ті самі гестапівці з якимось чином, що мав на грудях чорний хрест.
— З вами буде говорити шеф гестапо, — пояснив мені тлумач. — Як скажете хоч слово неправди, — опинитесь там, — і ткнув пальцем у підлогу. — Туди приходять, але звідти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо — і мало по вмер: на його чоботях Тремтіла свіжа кров. Вона й доконала мене... Потім вже я почув, що від шефа навіть жінка утекла, — не змогла більше змивати нещасну кров з одежі і чобіт... От страхом і витягнули усе з мене.
— І агентом гестапо став зі страху?
— Авжеж. 'Я із тих, хто розчавлений страхом... Простіть і помилуйте, що не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте задарма...
І тоді люди вдруге сказали:
— Умертвіть його!
Наче падло, виволокли хлопці за руки та за ноги лавупшика з крамниці,

читати