Завантажити

рукоять пістолета.
Ще удар. На нього посипався тинк. Сагайдак пригнув голову, щоб не запорошити очі. Ось хряснув, зламався дерев'яний засув, відскочили двері, і в рамці одвірка хитнувся молодик, заворушилися три постаті: дві з автоматами, а третій з голими руками.
Майже не цілячись, Сагайдак вгатив у них цілу обойму. Почувся стогін, лайка, зойки і глухе падіння тіл. Він перескакує через них, зачеплюється за чийогось картуза, мало не падає, далі натикається на старого човна і кидається на городець, за яким спросоння зітхає вода. Позаду озвалася автоматна черга, а далі — розпачливий крик. Напевне, той, що стояв на вулиці, побачив своїх.
Сагайдак зупиняється біля соняшників, переводить дух. І тільки тепер його пронизує холод страху: а що з усіма партизанами? Чи й на них отак полюють, як на нього? І нічим же, нічим він не може допомогти... Ні, може! Повинен! Знає ж він адреси деяких партизанів. Негайно до них! Найближче звідси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.
На вулиці загурчала машина, їдь на зламану голову!
Через пару годин Зіновій Васильович добрався до невеличкого, розкиданого на глинястих горбах села, що славилось яблуневими садами. Мертва тиша стояла довкола: ні тобі людського голосу, ні пісні, ні навіть собачого валування. Тільки біля греблі несміло озивалася вода, неначе й вона боялась когось.
З пагорба в долинку, а з долинки на пагорб підіймався, біг він до школи, де жив Ярошенко. Ось і шкільне подвір'я, і чотири кутпик молодих тополь, і пришкільпий будинок для вчителів... і моторошне жіноче голосіння.
«Зрада... Кундрик...»
І невже на білому світі не стало красеня Івана Ярошенка, що так снив партизанською героїкою? Та не з героїкою, а з чорною зрадою зустрівся ти. Забирала вона найкращих людей колись, забирає й тепер.
Хоча все вже було зрозумілим, одначе він підходить до вчителевого будинку і в двох вікнах бачить тьмяне світло. В кімнаті на столі блимає свічечка, а за столом надривно плачуть дві жінки — стара і молода. І ніхто вже не втішить їх, ніхто, тільки, можливо, час якось зарубцює болі.
Вклонившись жінкам, Зіновій Васильович рукою витер очі і повернув з шкільного подвір'я. І знову — з пагорба на долину, аз долини на пагорб із тією ношею горя, якої б нікому не носити.
Дарма що вже бринів світанок, він попрямував до села Демка Бойка. Не криючись, увійде в село, бо інакше не можна. А перестріне яка погань, то зажуриться вона і її рід. Він розумів, що не повинен ризикувати, розумів і йшов назустріч небезпеці.
Ніхто його не перестрів край села, видко, нова влада ще не встигла перехопити дороги своїми псами. Вже зійшло сонце, коли підійшов до оселі Бойка. Відчинив хвіртку і помітив у катразі сивого-сивого, неначе він з якоїсь казки вийшов, діда. Ступив кілька кроків і тяжко зупинився: старий з фуганком у руках рівняв посизілу, бозна-коли зроблену труну.
Неймовірним зусиллям Сагайдак відірвав ноги від землі й пішов до діда. В труні, окрім стружок, він побачив зерна жита. Очевидно, труна колись була зроблена для старого, а поки він жив, у ній, за давнім звичаєм, лежало зерно для старців та знедолених людей.
Дід почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленілій бороді його стояв сумний осмерк. Він поклав почорнілий од часу фуганок на стілець, пильно подивився на Зіновія Васильовича, зітхнув.
— Ти до мого Демка прийшов?
— До Демка, — скинув картуза Сагайдак.
— А його вже нема! І не буде ніколи. Сьогодні фашисти убили... І голос його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хіба є правда на світі? — Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали на бороду і в домовину на зернята жита, які теж підуть у могилу.
Мовчки заплакав і Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластівцями наповзає на серце і голову. Навіть сонце не могло вибити з нього холоднечі. Щось треба було сказати, чимось утішити стаpoгo, але безсиле слово і втіха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались його — холод кригою ліг і на них. Він обійняв старогб, притулився до його сивини, відчув вологість її і швидко пішов городом, де буйно аеленіло і цвіло цьогорічне сумне купало.
Невже страшна зрада забрала усіх його побратимів, невже він не побачить більше ні мудрого Чигирина, ні завальних блвзнят Гримичів, ні отряхуватого Бересклета, ні незворушного Саламахи? Ні, ні! Хтось поввиеи врятуватись із вих. Чигирина не так легко обдурити, а Гряммчі збирались у ці дві роздобути коні, тотаику і станковий кулемет... Сагайдак вилітав руку в чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мізок у який раз гупає те саме: «Кундрик! Кундрик!» Сьогодні ж він добереться до нього. Сьогодні. І не Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж судьба, ве позавидуап...
З городів Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину і під дрімотним колосом пішов до діброви, щоб звідти добратись до того села, що, як рада, тепер бошжо йому і дивилось на нього жіночою скорботою. Колоски торкалась його плечей, обличчя,

читати