Завантажити

Ярошенко, який знав кожне урочище, кожну річечку свого району.
— Може, в когось щось є? — перегодя питає Зіновій Васильович.
— Поки що нема, але, видко, буде... — багатозначно мовив чорнобровий веселун Демко Бойко, і на всіх обличчях вибились посмішки. Сказати б, чого?
І це порадувало командира: славні підібралися хлопці у нього. Славні! Отакі і в червоних козаках виривали долю з лапищ недолі.
— Так що ж, товариші, послухали чужого грому — і до свого дому. А рівно через вісім днів збираємось тут. Коли щось зміниться — зв'язківці дадуть знак.
— Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, і навіть відточені, — напівжартома, напівсерйозно каже присадкуватий Михайло Чигирин, який і зараз сушить голову господарчими турботами.
— Воно б і можна було, та почекаємо.
— Чого ж, Зіновію Васильовичу, чокати?
— Щоб хтось не наскочив на землянку і не зробив засідку.
— І це може бути, — зажурився Чигирин, — бо не знаєш тепер, з якого боку підкрадається до тебе лихо. Ой не знаєш...
Хоч сумної завів завгосп, та не сумують хлопці, особливо близнята Гримичі, навіть підсміюються над своїм запасливим Дідом Морозом, і це радує командира.
— А тепер пісню на дорогу.
— Якої ж? — стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а голосище.
— Та нашої ж: «Ой пущу я кониченька в саду». І тихо-тихо забриніла старовинна пісня, де була рада і порада батька-матері з молодим вояком, де військо запорозьке ішло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... І хоч гримлять зараз чужі громи, та ще замають наші короговки, де й не маяли — замають!..
Хрест-навхрест обіймаються партизани, бо хто знає, яким буде цей тиждень, і зникають за розімлілими високостовбурними ду,. бами, серед яких у рожевих сукенках стояли оті черешні, що .мають більше ягід, аніж листу. «Усього ж зародило в цьому році». Біля командира залишаються тільки Роман і Василь Гримичі ,та Петро Саламаха. Під чорними піддашками брів тракториста чаїться тривога.
— Що вас непокоїть, Петре?
Саламаха незворушно дивиться на командира.
— Усе ж він — бісів Кундрик. За таким і чиста вода скаламутиться.
— Пустіть нас до лавушника! — водночас тріпнули вогнисти:. ми чубами горбоносі, міцнотілі, мов з міді вилиті, близнюки.
— І що ви думаєте робити з ним?
— Поговоримо. А коли треба — потрусимо душу, як грушу!
— А коли захворів чоловік?
— Тільки на хитрощі, — впевнено відповідає Саламаха. — То возкий чоловік. — Він, коли я ішов сюди, таївся чи крутився в лісах, але до нас не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднішній і день завтрашній. А Кундрик важити навчився і прятатися теж.
— Раніше про це не можна було сказати? — насупився Сагайік; сам він до цього часу Купдрика пс зпав, його ж так гарпо яв під крильце голова райспоживспілки. «Сам, дідько, не допопартизанам, а Кундрика підкинув, як зозуляче яйце». Саламаха пустив погляд вбік.
— Про оцю очману скажи щось, то будеш піввіку видихати лихо. І, по-друге, подумалось: в таку годину одвіється погань навіть од Кундрика. Та, видать, не одвіялась...
Сагайдак повів плечем і сам себе запитав:
— Тоді не знаю, чого він так настирно просився в партизани?
— Теж знайшов вигоду: щоб в армію не взяли. Кундрик без вигоди кроку не ступить. А це почув, що гримить, — і в нору. І ще не знати, як і яким він буде, коли вилізе з нори.
— Боїтесь? — І сам боїться вимовити те, що нагло зупинилось у думці, — зради.
— Опасаюсь спідлевого. Піти до нього? — І Саламаха стиснув кулаки, і ще більше зламались темні піддашки брів.
— Заждіть. Ще подумаємо над цим.
— Щоб потім, Зіновію Васильовичу, не було пізно, — похмурніли близнята.
Що їм сказати — молодим, зеленим?
— Я сам навідаюсь до нього.
— Вам видніше. — Обнявшись, вони прощаються. Близнюки і Саламаха повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжає їх поглядом.
Ось і крути мізки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що тихцем зашиється в закуток, чи боягуз, що може продати всіх? От і мотайся до -нього, ніби нема в тебе інших турбот. І Сагайдак легким мисливським кроком ще лісами, переходить понівечені худобою гречки, оминає Магазаникову оселю і виходить на шлях. Повз нього проскочило кілька машин з піхотинцями. Це до фронту. А від фронту пройшла санітарна, в якій лежали й сиділи поранені бійці, і кров чорніла на їхніх свіжих бинтах, і болі повбивались на їхніх юних обличчях.
У селі Балин Зіновій Васильович допитався до оселі Кундрика. В огородженому воринням садку він побачив дівчину, в якої на смаглявому виду так несподівано зоріли виразні сірі очі; чорнявка мала на ногах легкі поморщені постолики, а на голові якесь барвисте завивайлечко. Звідки б йому взятись у селі? Щось зворушливе було в усій її тугій, доладній постаті, в ображених припухлих устах, у погляді, де тіерегойдувались задума зі смутком.
— Драстуй, дівчино.
— Драстуйте і вам, — вклонилась, підійшла до огорожі чорнявка. — Ви до нас? Тоді заходьте в двір.
— Коли

читати