Завантажити

навідліг б'в лавушника словами:
— На це, недорогенький, на двоє верзякання я можу сказати тільки одне: не запускай з наскоку свої пазурі у чиїсь печінки. •Ось бери .мій батіг і, коли зовсім не зледащів, хватопеком жени худобу в село, бо в мене й так вистачає воєнного клопоту по лінії лісництва. То й мотайся до ста вітрів!
У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи, а на пригорбленому м'ясистому носі вибилось дві ямки, ні в кого Магазаиик не бачив на носі таких ямок.
— З тобою, бачу, і пожартувати не можна, — нарешті якось невпевнено одбороняється гендляр і докірливо похитує головою.
— Навіть іепер ітебе іздуру .на жарти тягне? Хіба не чув, що робиться там? — І Магазаиик.повів .поглядом на захід.
— Чув иль не чув? — не дуже вдається в-журбу Дундрик.
— Невже дійдуть до нас?
— Чого не знаю, того не знаю, тільки в душі й очах померкло, бо людозвір не пожаліє нас, — .навмисне говорить .політичне для Кундрика. — А ти чого в лісах вештаєшся? Дома чи в крамниці роботи нема?
— Помовч про роботу, коли війна вочевидячки супе, — розгублюється Купдрик.
— Тому й вирішив прогулятися тут? Чи не маївки згадав? — добиває їддю продавця.
— Тебе тільки зачепи, — не знає що сказати Кундрик. — Шкварчиш, як сало на пательні.
— А може, ти отут партизанити зібрався? Щось я краєм вуха чував про це.
Кундрик розтривожився.
— Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навіть на любов.
— Виходить: молодому коневі — до бою, а старому — до гною? — підсміюється лісник. — Що ж, може, хоч пособиш загнати черідку до стійла. А там хай уже забирають їх власті, — одводить од себе усяку підозру.
І знає лавушник, що хитрує лісник, і знає лісник, що не вірить йому лавушник, та затято несе на обличчі саму видимість правди.
— Які ж славні корови мали люди, — перегодя каже Кундрик. — Он у тієї вим'я наче діжа.
— Аж до землі обвисло, а молоко само сочиться. Природа! — пильно прислухається лісник до мови Кундрика і вже догадується, куди хилить той.
— От собі таку придбати б корівчину, бо моя тільки роги має гарні.
Магазаник вдає, що нічого не розуміє.
— І я не відмовився б од такої.
— Так скільки ж того діла? — не витримує лавушник і обмацує лісника пожадливим поглядом. — Зажени найкращу коровицю в глухомань, де якийсь струмочок дзюркоче, оббий дерева воринням, хай там перестійлує кілька днів, та й споживай молочко на здоров'я.
— Воно б то можна, а коли дізнається хто? Я дав собі зарок не чіпати чужого, — хмарніє зовні, та підсміюється всередині Магазаник, бо ж хіба думає про одну корову? Він і ціну прикинув усій череді.
— Хто тепер буде за коровою побиватися, коли вже й за людьми не побиваються? Може, Семене, і мені по знайомству одну корівчину відпустив би? Стань у підмозі.
Магазаник ніби завагався, крекчучи, поліз рукою до жирів потилиці:
— Спокушаєш ти мене, Власе, в гріх уводиш. Недарма кажуть: де піп з хрестом, там і дідько з хвостом.
Лавушник не розсердився, а засміявся:
— От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так відпустиш одну корівчину? Ось хоча u цю, що молоком бризкає? — підставив руку під дійки, потім лизнув молоко. — Жири тут високі.
— Спокусник і лиходій ти, Власе, — ще ніби вагається Магазаник. — І тебе жаль, і свого огузка жаль, бо перепаде йому у воєнне врем'я.
— Чого ти, дорогенький Семене, сумніваєшся, коли вже гримить над нами? — перешерстюється продавець на підлесника. — Які не були года, а ніколи не підвів тебе, — і кладе руку на гаман.
— Года, як вода: пройшли — й нема, — засумував Магазаник. — Що ж, бери, Власе, корівчину, ховай десь подалі від людського ока, а мені привези з своєї крамниці солі, бо, по-всьому видать, сутуж буде на неї. Ми ж із тобою добре знаємо, як жити без солі.
— Тоді я зараз і змотаюсь по неї.
На заході знову глухо озвались гармати, і навіть корови підвели голови на той далекий грім.
— Ось так воно... — не знає що сказати Магазаник. — То й поженемо корів.
— Ти вже сам орудуй, а я на твоїх вітроногих крутнуся по сіль. Нащо гайнувати час.
— І це діло, — погодився лісник. — Тільки не пережени худобу на мило. З сіллю ж їдь не до хати, а в літняк: зараз краще приснаститись подалі від зайвих очей.
— Вірно, Семене, — чогось зрадів Кундрик, видать, і йому тепер хотілося зашитися в якийсь закоморок.
Через пару годин лавушник привіз шість мішків солі, привіз і дві пляшки горілки. Лісник розклав у літняку сякий-такий підвечірок та й сів із гостем побавити душу горілкою, бо чого зарання сушити мізки: що буде, те й буде, а живий має думати про живе і оглядатись на всі боки.
Кундрик, прислухаючись до лісу, налив чарки, напівпошепки сказав:
— Твоє здоров'я, Семене!
— І твоє, — правицею підіймає чарку, а вухом прислухається до тиші вечора: що тільки може проклюнутись із нього? — А чого, Власе, ти никав у лісах?
— Знову за рибу гроші. Від твоїх слів і горілка, і заїдок смакоту втратять.
— Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрім тебе, і

читати