Завантажити

гудуть, наче давони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч застояної, хоч запліснявілої, аби мокрої. Тільки де її дістати? Він б'є рукою по гарячій баклажці, та вибиває з неї сухий шепіт металу...
На золоті неводи ланів вечір опускає синій сон. Тихо-тихо сгікає на землю зерно — перестояні сльози степів, тихо-тихо бредуть на схід солдати, прислухаючись, чи не подасть десь зцілющого голосу вода. Але не вона, а тільки далекі мотори подають голоси — і на землі, і в пебі. Як хотілося вірити, що шляхом їдуть наші машини. І вони дійшли до шляху, та нам сунули і сунули чужинці, брязкали гусениці танків, важко підмивала землю десятитонні «хеншелі», щось сумирне грали чужі гармошки, різко озивалися чужі голоси, спалахували чужі вогні.
— Навіть фар не гасять.
— Де ж тепер наші? — ве зватм кого запитав лейтенант. — Не мовчіть, хлопці!
— А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
— Води хоча б ковток™
Вони повернули від шляху, що й досі гарчав нужим залізом. І знову іішешщі, іількн не червоні — обвугдеаі діїчю. І хоч би краплинка вологи на вих. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать підем, спать підем. Кажуть, втяна рвою нап'ється. А де ж вона? Чи тепер і роса віяцураяась землі?
Обважнілі ноги заплітаються в хлібах, тріскаються уста, і густа спекота палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними. Коли б тільки дійти до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. І, здається, навіть вони, пухнучи, волають про воду.
Попереду шершаво зашелестіли соняшники. І вночі вони, яи люди, дивились на схід.
— Живемо, братці! — враз повеселів голос лейтенанта.
— Воду чуете? — з надією запитав Ромашов.
— Ні, соняшники!
— А що ж у них?
— Щось схоже на воду! — лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що й у темряві світився м'яким золотом, провів рукою, вирвав кілька молодих зериив і кинув до рота. — І серцевина теж мав воду. Розкошуйте!
Вони накинулись на молоде насіння, на білу серцевину соняшників, втамовуючи і не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась полегкість, а потім сон непомітно накрив їх своїми круками.
І в сні вони висаджували мости і станції, відстрелювалися од ворога, умирали і, вмираючи, чули вибухи, ревіння волів і спрагу. Від неї й попрокидались удосвіта і побачили, що роса не відцуралась землі — поблискувала в пазушках листя соняшників і синьою імлою тремтіла вад рожевими нивами.
— Де ж тепер наші?..
І вві троє німотне поглянули на смугу придорожніх лип, у яких уже пройдавея гуркіт машии.
Зїгневені, задурманені спекою, пригнічені чадом і ревом чужих малаів, вони пізнім смерком, вибрались із неводів степу на долину, по якій хвилясто бігли покоси незгорненого пересохлого сіна. І хоч би один тобі стіг чи копичка, тільки на тому боці під Чумацьким Шляхом, як у забутій картині, з синього вечора проростає самотня хата-білянка, а біля неї дрімають кілька тополь і високий журавель. Лише молодика бракує над ними.
— Нарешті! Ось де ми вволю нап'ємось! — хрипко вирвалось у лейїеяанта, і, не шукаючи стежини, він навпростець почвалав до хати, однак через якусь хвилину зупинився біля високого куща каявни, пригнувся, повів ніздрями. — Водою пахне!
Пригнулися і Данило з Романовим.
— Ось вона, довгождана? — аж засміявся лейтенант. — Він кину на траву картуза, ліг долілиць і зручніше припав до лугової кринички, в глибину якої Чумацький Шлях струсив одну-однісіньву аірку. Кириленко наполохав її і жадібно, крекчучи і стогнучи від пасолоди, почав пити. Зараз чоловік, здається, забув про все на світі, окрім води. Зрідка він відхиляв голову од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
— Отак усю криничку можна висмоктати, — підморгнув Данилу Ромашов, скидаючи з плеча гвинтівку.
— Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
У відповідь тільки щось забулькало.
Данило теж поклав гвинтівку на покіс, готуючись припасти до Кринички, і враз із подивом і навіть острахом помітив, скільки увібрав води чоловік — його тіло, як на подушці, підіймалось на переповненому животі.
— Так і заслабнути можна, — він плечем відтер лейтенанта від кринички. Той блаженно засміявся, перевернувся горілиць і знову засміявся.
Пили і напитись не могли. Коли ж нарешті вдовольнились, відчули, що наче сп'яніли. А після цього оп'яніння озвався голод.
— Трохи перепочинемо і потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрі одразу ж метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу хлібину, поставлять борщ та кашу, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — блаженно просторікував Кириленко, підводячись і знову падаючи на траву.
— А може, там коло хати чи в хаті фашист відлежує боки і нам щодуху доведеться драпати в степи, — у тон лейтенантові відповідає Ромашов, що має привабливе, з дівочими рум'янцями обличчя, навіть спека і війна не перепалили їх.
— І це може бути, — вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться і дивиться на

читати