Завантажити

він безнадійно махнув рукою.
— Я, Даниле Максимовичу, надіявся втіху якусь почути, а ви теж наче політрук. Ось і ми вже завтра поліземо в пащеку смерті...
— А як же інакше?
— От і я гадаю: а як же інакше? — щось каже, та чогось не доказув Стьопочка. — Уже Львів здали... А де ж наші «три танкісти, троє веселих друзів»?
— Не панікуй, Стьопочко, не панікуй, — хоче якось заспокоїти його. — Побачиш, що зміниться фортуна війни.
— Коли б то побачити, але, щось видиться, — не до того йде. А далі впаковую язака на два заміси: за .губи і зуби. Та й на добраніч, хоча де тепер та добра ніч? Попереду чи позаду?.. — Стьопочка, так і не доказавши чогось, впакував язика на два замки і пішов спати. Він довго вовтузився на мішку а селітрою, а в цей час од спарених кулеметів тихо озвався голос кулеметника Івана Переделюка:
— Василю, ти спиш?
— Уже дрімаю.
— А в тебе нема чогось поїсти?
— О господа, невже тобі зараз їдло в голові? — підвівся зі свого ложа веселогуби», з гніздом кучерів на голові сержант Василь Мірошник.
— Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу.
Мірошник тихо засміявся:
— Душу чи шлунок?
— І те, і друге, — анітрохи пе бентежиться Перепелюк. — Якось, як умирав мій дід-пасічник, я, сидячи біля нього, щоразу з'їдав полумисок меду.
— Полумисок?! — не повірив, пирснув Мірошник. — І що далі буяо?
— Далі мій скупенький дід, дивлячись, як я трощу його мед, од тих збитків видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось?
— Нема. Ось краще заспіваємо, — Мірошник струсонув гніздом кучерів і підійшов до Перепелюка.
— Так сплять же солдати, — завагався кулеметник, що мав неабиякий тенор.
— А ми так пустимо пісню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю вечірню.
— Де там наші вечірні зірки і зіроньки? — аж зітхнув Перепелгок і оглянувся на ту далину, яку вони покидали. — Стоять собі десь під вербами, а ніде ні одного хдопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої і почути од неї: «Тільки без рук...» Що ж, почнемо.
І тихо-тихо, чи то від житечка, чи то до житечка стрепенулася пісня, до ладу поєдналися два голоси:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою...
Та не вгадали хлопці, що їх ие почують. То тут, то там з скряньок і мішків вибухівки почали підводитися бійці і приєднувати свої голоси де голосів кулеметників. Підвівся і кремезний круглолиций лейтенант Віктор Кириленко. Він хотів гримнути на співаків, але передумав і сам хвилею густої октави підмив їхні голоси.
На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пісню літня, в чугаїні жінка, яка невідомо кого виглядаяа а темряви,і одразу заплакала.
— Мамо, не плачте! Ми вернемося! — посміхаючись, гукнув їй Мірошник.
— Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рідненькі, бо як жити без вас?..
— Він знав, що повернеться, — прогугні.в Стьопочка, який теж підійшов до співаків. — Чи не з богом радився?
Мірошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
— У тебе від страху заячі вуха ростуть.
— І ноги теж, — в'їв Перепелюк.
За рікою вже спадав шал битви. За рікою чорними масними вогнями горіли й догорали танки, німецькі і наші. За рікою, роздираючи небо і душу, дико вищали, падаючи на ціль, штурмовики, тільки німецькі, і противно дрякали міномети. Не плуги — бомби, міни й снаряди високо підважували прибережну землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, і вони одразу затікали чорною водою. Кому й для кого захотілося отак копати криниці, в яких опинялися мертві й живі?
Це було за рікою. А над рікою на залізничному мосту теж ішла битва, мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали поранені, а під мостом і над мостом, зціпивши зуби, бійці лейтенанта Кириленка підвішували до нижніх і верхніх поясів ферм квадратні пакунки вибухівки, переплітали їх детонуючим шнуром і скріплювали з електрокабелем, який уже був з'єднаний із капсулем-детонатором, що йшов од толової криниці середнього бика до підривної машинки. Ця невеличка машинка, від іскри якої тепер залежала доля і мосту, і бійців, сумирно лежала на зеленому березі ріки, а біля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер і, округливши очі, напружено ждав свого часу; він вірив і не вірив, що від одного руху його руки злетить угору таке громаддя.
— Ти тільки поглянь! — вражено зупинився біля нього Іван Перепелюк.
— Що воно? — наполохано підвівся сапер, під сорочкою якого ворушилась лихоманка. ,
— Не туди дивишся. Он!
На тому березі, з-за верболозу, у завченому строю виходили осідлані коні, але жодного вершника не було на них чи біля них. Жодного! Передні коні підійшли до річки, зупинились, а далі з тихим іржанням ступили у воду — і вплав. Усі вони перебралися на цей берег і, подзвонюючи стременами, понуро пройшли повз онімілих підривників.
От і не стало вже вершників — коні пережили їх...
Мостом пробігали піхотинці; згинаючись од ваги плит і труб, пройшли мінометники, проскочило кілька машин, потім у шаленому леті

читати