Завантажити

шатами замаячила висока постать конюха Гордія, який і до цього часу влітку ходив лише в полотні. Теплий пополудепь .човив промінням і тінями старого, а він ішов між ними, як сама журба.
— Гей, діду! — гукнув Магазаник, радіючи, що хоч одна жива душа забрела в ліси.
Старий сумно підійшов до лісника, сумно привітався, і навіть у диханні його озивалися болі.
— Як воно? — і сам не знає, про що тепер говорити.
— Провів онуків на війну. Пішли хлопці, мов саме здоров'я, а скільки ж каліцтва наробить із них війна?.. Видать, не має проклятий Гітлер своїх дітей.
— Таки пе має. Ідіть до худобини, діду, — і лісничу, і мою догляньте, бо сьогодні ніхто не приходив. Старий похилив голову:
— А хто ж прийде, коли така осмута пішла світом?
— Ви ж і ночуйте в лісі.
— Тепер, мабуть, і ночувати буду, бо пішли всі мої онуки на війну. Знов земля залишилась на руки старих та малих.
— Скільки ж у вас онуків було?
— Допризовників дванадцять — як апостолів. Та все такі, наче з малювання вийшли. — Гордій стягнув з сивої голови перепічку картуза, витер ним прив'ялі повіки й, заточуючись, побрів не до лісникового подвір'я, а до старих, сивих од негоди бортів, бо дуже кохався в бортівництві.
Довго дивився йому вслід Магазаник, а потім із пасіки навмання пішов розімлілим чорноліссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешні. Край самого лісу, до якого стікались ще не розквітлі гречки, він побачив хлопчика і дівчинку, вони пригинцем збирали суниці, що тепер нагадували йому краплини крові. Почувши кроки, діти підвелися, сторожко глянули на нього. І враз лісник побачив такі до болю знайомі зелені очі, що навіть йому стало лячно. І кучерики так само в'ються біля вух. Може, примарилось?.. Та ні! Стоїть же перед ним дівчинка, світить зеленою задумою, в яку потім роки, напевне, внесуть сполох і чар кохання.
— Ви ж звідки, діти? — тихо запитав, жадаючи й боячись відповіді.
— Яз Балина, а Олена аж із другого району, вона приїхала до нас, бо ми її рідня, — охоче відповів хлопчик.
— Оленко, а як твою матір звати?
— Марією, — не дивлячись на нього, відказала дівчинка. Біль лапою зчавив середину Магазаника, він оглянувся на невидиму пасіку, почув давній дзвін коси, побачив ті ноженята, на
які пспппласі, рога.
— Олсико, а батько в тебе є?
— Є, — здивовано і з острахом відповіла дівчинка.
— І як його звати?
— Дмитром, — замість Оленки сказав хлопчак.
— Гарне ім'я, — похвалив Магазаник. «Таки вийшла за когось Марія. От наче і є в нього дитина, та насправді нема, а вже і старість на плечі сідає».
— А ви ж хто, дядьку? — спитала Оленка.
— Пасічник, — насилу виморщив непевну посмішку. — Ходімо, діти, до хати лісника. Я вам виносу меду.
— Ми туди не підемо, — сполохано відказала дівчинка і відступила назад.
— Чого, Оленко?
— Мама казала, щоб ми обминали хату лісника, бо то закляте місце.
Магазаник здригнувся:
— Отак і казала?!
— Еге!
Забобонний острах на якусь мить охопив лісника, він кинув око туди, де мала стояти його оселя: а що, коли й справді то закляте місце? Потім ще раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже збираючи суниці, гнулася до трави, та й, одриваючи обважнілі ноги від землі, пішов узліссям. Коли він оглянувся, дітей не було видно. А от очі, і дитячі, і Маріїні, млостили й млостили, та ще в пам'яті шаржакала коса, що входила не в трави, а в болі. Може б, піти в отой Балин, розшукати Марію? Але що тоді замелять людські язики?.. О гріхи наші, гріхи. Не раз душа падає у вашу страшну купіль, яка не змивав бруду доріг і часу.
Напевне, ніщо інше, як самотність і оті слова Оленки про закляте місце, погнали Магазаника не до лісової оселі, а в село, де тепер пусткою стояла його перша хата, що колись не раз у негоду лякала полохливу дружину і малого Стьопочку...
Коли у вісімнадцятому році гетьман Скоропадський утік до фон Гінденбурга, Магазаник накивав п'ятами з війська. У якогось хуторянина, що мав обтернені тини і скажених вовкодавів, він обміняв гетьманський кожушок, сині шаровари, смушеву, з золотою китицею шапку, чоботи з по-турецьки загнутими носками і по-турецьки криву шаблю на свитку, іршані штани ', полатані шкарбанища та батіг і тихцем прибився до свого посивілого батька. Почоломкались на порозі, і чепуристий батько, який у всьому любив охайність, одразу запитав:
— Так що ти привіз із війська: грошви чи вошви?
— І того, і другого, — засміявся Семен.
Старий бридливо поморщився:
— То зараз не заходь до хати — роздягайся в сінях. Твоє лахмання ми спалимо, тебе відмиємо, а тоді можеш і душу розважити: самогону вистачить.
Напровесні батько, якого аж вернуло від пожадливості сина, почав його відділяти. Насамперед вони вибрали місце, де вибудується нова простора хата, і привезли з панського лісу грубезні дубові підвалини. Обдивився їх старий, любовно поторгав руками і пожалів вік дерева:
— Не в землю, а на камінь треба покласти його, — тоді два віки стоятиме.
— Де ж ми

читати