Завантажити

огризнувся:
— Як же мені йти, коли я маю підозру...
І тоді Сагайдак рубонув його словом, як шаблею:
— А твоє препильне нутро ніколи не підіймалось вище підозри. Ніколи! І мене тепер можеш узяти на заміточку, бо ж я із тих неперевірених, які підтримували Бондаренка. Іди!
— Я піду, бо мушу коритись, і вообче, але гляньте, чи в Бондаренка справні документи! — заволав Стьопочка. Воєнком презирливо відповів:
— Документи в нього справні і совість також. Не розсудив вас мирний час, то, може, розсудить війна.
— Щось тут, видиться, ніби не теє. От незадача, — розгубився Стьопочка. — Тоді дозвольте мені на пару годин одвихнутись до міста.
— Не дозволяю!
— Але ж чому?! — розпачливо скрикнув Стьопочка.
— Бо з Жмеринки вже вийшли за вами машини залізпичношляхового полку.
— І я буду разом із ним? — переляк аж струсопуя Магазаником.
— Разом.
— Отакої!.. Попав з-під ринви на дощ... — зчавив обурення Стьопочка і побокував до дверей, тут сіц оборпувся і, про всякий випадок, кивнув головою воєнному: — Наше вам...
— Іди.
Розчепірена постава Стьопочки зникла за дверима.
Сагайдак міцно стиснув Данилові руку:
— Ось як воно бува, хлопче. Біс і життя робить бісівським. Посидьмо перед дорогою, перед судьбою. Хай оберігає тебе доля від усього лихого.
— Спасибі, Зіновію Васильовичу, спасибі!
— Найшов за що дякувати! — І кивнув головою на двері: — Дьогтемаз і богів обквецяє дьогтем. А нам тепер треба люто битися з ворогом, може, до останнього подиху битися. Знаю, яким ти був ревним хліборобом, а зараз у кожнім прожилку маєш почути кров солдата, так тепер треба Вітчизні! Чуєш?
— Чую, Зіновію Васильовичу. Вірте мені.
— Я тобі завжди вірив, бо ж бачив, який ти в роботі, який серед людей. Мені не треба нагадувати тобі: з людьми ми дужі, з народом — непереможні. Хто ж відступиться від цього, — пропаде і для себе, і для всіх... Що ж наостанку сказати тобі, людині, яка пороху не нюхала? Найтяжче, не собі знаю, буде перед першим боєм і в першому бою. Не скаменій, коли почуєш, коли побачиш, як біля тебе стане орудувати смерть, — стріляй у неї, кляту, ломи її, безжалісну, бо, видать, така наша доля: ніхто не зломить їй хребта, окрім нас: Іванів, Данилів, усіх синів, що вірністю живуть. Та й будь здоровим. Посиділи б трохи більше, але час не жде.
Вони обнялися, притулились головами один до одного, а на порозі стали близнята Гримичі й Стах Артеменко. Невже і в них негаразд з документами?..
— Данило Максимовичу, і ви з нами?! — зраділи близнюки, тріпнули буйними, з сонцем чубами.
— У Данила Максимовича інша дорога, — строго подивився на хлопців Сагайдак.
— А жаль, — одразу посмутніли парубки: у них же так — почне сміятись чи журитись один, зараз же засміється чи зажуриться і другий.
II
Провівши Стьопочку до військкомату, Магазаник самотньо повертався в ліси.
Обабіч липового шляху, як і полись, з пагорба на иагорб підіймалися корогви молодого жита, але сьогодні й вони не заспокоювали, а тривожили душу. Що, що, а жита Магазаник любив тією неспокійною любов'ю, яка невідомо з якої предковічпості входить у кров селянина. Любив він і тіні, що мінливими плесами перехлюпувались із жита на жито, із жита за обрій і мали в собі бентежність утемнілого срібла. Але тепер і тіні загубили срібний повів, поважчали, поважчало і сонце в небі: війна!
Тільки безнадійний дурень та безнадійний злостивець може радіти війні — отому страшному посіву здичавіння, свинцю і смерті. Магазаник по собі добре знав, що таке війна і її кручені та скалічені шляхи, бо вона ж спочатку поманила його фальшивими шовками гетьманських шликів, а потім кинула на ті загиджені дороги, про які й тепер лячно згадувати. Коли б не вона зі своїм брудом щодення, менше довелось би потім шахрувати, викручуватись, плюгавити і, певно, його нутро не було б до краю забите усяким гріхоплутством. О, гріхи наші, гріхи; обсідаєте ви людину і паршивою копійкою, і злобою, і солодкими любощами, обсідаєте все життя, щоб жила вона зі страхом і вмирала зі страхом. Якби ж то можна було знову повернутися до років свого дитинства, коли звичайний цвіт кульбаби здавався червінцями, а кожні очі, кожен придолинок, лужок, і річка, і ліс, і вітряк, що блакитнавився біля самого неба, тримали в собі хвилюючі таємниці.
Та минула пора таємниць, настав час спустошення, хоча й не один раз видирав ти любощі, хоч і маєш у потаємних закапелках не цвіт кульбаби, а справжнє срібло-золото... Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя.
Чи не вперто за довгі роки Магазаїшк отак відчув і тягар своїх гріхів, і гнітючий тягар самотності, бо яким не був його Стьопочка, а все-таки син, та ще й одинак. Даремно свого часу він, Семен, так остерігався мати дітей. Бо що ж тепер одип син?.. Ох, як знову подешевшає людське життя, а подорожчає хліб, сіль і золото. Солі він уже дві підводи завіз у ліси, хоч якими словами обзивали його жінки. Тільки одним трохи втихомирив їх:
— У

читати