Завантажити

хвилею кіс, вони і курилися, і зблискували в невірному світлі місяця.
Скорбота лежала на її пересохлих устах, у міжбрів'ї, і в сні зворушливо здригалися вінчики вій і тіні біля них. Доторкнутися б до них устами, почути, як прокидаються, врозтіч кидаються вони, як прокидаються очі, переляк, а потім усмішка. І таке дороге слово: «Безсовісний».
Та чи маєш ти право на це? Подивись на свою кохану, мов на дороге малювання, і йди світ за очі. Не край і не карай цю красу, цю ніжність, цей смуток.
І, переломлюючи себе, він ступнув назад, ще поглядом прощання глянув на Мирославу, на ніжки, що вибились з-під тоненької ковдри, на місячну дрімоту її кіс і обернувся до дверей — так, певне, буде краще для неї. Він залишить їй свій подарунок і піде собі.
І тут проти розуму збунтували любов чи сумніви: а може, тільки тебе, дурня, й чекала Мирослава, може, для тебе й уночі не зачиняла дверей?
Ще не знаючи, що робити далі, він тихо-тихо пройшовся по хаті, постояв біля сніпків пашниці й неждано побачив між вікнами своє фото. Де ж вона взяла його? Таке було тільки в його хаті... Он воно що... Глибока вдячність зросила, затопила його душу, і він, непевно посміхаючись, знову підійшов до ліжка, дивився і надивитись не міг на своє кохання.
«Мирославе, люба», — кликав її в думці, а далі, непомітно для себе, покликав і вголос.
І раптом прокинулась Мирослава, кинула руки на груди, зітхнула. Данилові стало лячно, він відхилився у тінь.
А дівчина, одгортаючи коси од чола, сіла на ліжко.
— Так ясно почула його голос... Ой, що це?! — В голосі її забриніли переляк, подив, сльози, а в насторожені очі увійшов місяць. І тільки перегодя запитала: — Сон?
— Сон, Мирославе.
— Данило! Данилку! Ти?!
— Я.
— Прийшов?
— Прийшов.
Мирослава з плачем кинулась до Данила, потягла його до вікна.
— Данилку, рідний, це ж ти!.. Не може бути, ой, не може бути! — І впала йому на груди, вірячи й не вірячи, що це він. — Не може бути...
— Виходить, може, — поцілував ії коси, що й тепер, як у далеку давнину, назбирували місячне мево і сум матіоли. Враз Мирослава злякано відсахнулась од нього.
— О, почекай — я ж роздягнена, — прикривши рукою виріз сорочки, вона метнулась до ліжка, підняла руки до жердки, залопотіла одягом і вже через хвильку, ніяково посміхаючись і тручи пальцями вії, підійшла до нього, поклала йому руки на плечі, поторгала їх: чи справді це Данило?
— Чому ж тебе так довго не було? Чого я тільки не передумала. Як ти,любий? Данило посутенів:
— Як?.. Хіба це життя, будь воно прокляте разом з тим, хто покалічив його.
— Данилку, ти озлобився?! — жахнулась Мирослава, відсторонилась од нього.
— З таким життям, як у мене, й мертвий камінь озлобиться. Мирослава зібралась у болючу грудочку і, не спускаючи погляду з Данила, твердо сказала:
— Що хочеш роби, як хочеш роби, тільки не оздоблюйся. Тебе ж не Батьківщина, ие люди судили, а сліпа ненависть Ступача.
— Оп як! — подобрішав, розгладив зморшки Данило, пригорнув Мирославу і не став пояснювати їй, що не озлобився він, а тільки має велику душевну скруту. — А для тебе хто я тепер?
— Ти для мене все: крайня, муки, надія, муж, батько мого сина чи доньки.
— Невже це може бути? — не повірив їй, ве повірив своєму майбутньому.
— Це все буде, Данилку. Побачиш: і я, і ваші діти, і добрі люди будуть ще гордитися тобою, якщо ти ие озлобишся і не здрібнієш, як дрібніють у злобі.
— Якою ж ти стала!.. — вражено дивився на неї і надивитись не міг.
— Якою, Данилку? Старішою?
— Ні, мудрою... наче літо.
— Хоча й весни в нас не було, — зажурилась Мирослава. — Он у мене за це літо й зморшки з'явились.
— Це не зморшки — це мудрість!..
Данило почав цілувати отой сніп, що тримав у собі ранок, оті очі, що тримали в собі вечорину.
Мирослава горнулася до нього, як ніколіг не горнулась, не відхилялась ні од його уст, ні од його рук.
Щось гупнуло біля призьби, і вони сполохаю» завмерли.
— Це, мабуть, грудомаха снігу впала з даху, — підійшла Мирослава до вікна. — А ще біля хати іноді зайці гупають. Я для них сніп вівсянки поклала. О, дивись.
Припавши до шибок, вони побачили, як по золотисто-білій скатертині дугу курився живий клубок, ось він вскочив на подвір'я — і прямо до снопа.
— От і маємо шматок казки, — гірка посмішка обвела уста Данила.
Мирослава обличчям притулилась до його плеча.
— Не забув, як нам з моля або лісу батьки приносили хліб од зайця?
— Не забув. І я тобі щось приніс. Може, посмієшся з дурня.
— Не мели несусвітне... — І запнулась — мало не сказала давнє: — Не мели несусвітне, товаришу голово.
Данило розщібнув портфель, вийняв з нього щось загорнуте в білий папір, бережно розпеленав його. — Ось тобі, — подав їй якісь три стеблинки.
— Що це? — здивувалася Мирослава.
— Подивись.
Вона ввімкнула світло і побачила три свіжі пшеничні колоски, що ніжно-ніжно бралися цвітом.
— Це ж звідки таке диво?
— З теплиці Діденка. Новий надійний

читати