Завантажити

відчула туман відпару, який не змогла подолати й хурделиця. То, видко, рябалки попробивали ополонки й до смерку ловили в'юнів. От і бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.
Заточуючись од ударів заметілі і знесилення, вона перебрела брід і підійшла до хвіртки, але не змогла її відчинити — стільки намело з двору снігу і темряви. Тоді взялась обома руками за ворота, трохи відхилила їх, і вони негадано озвались тривожним чаїним кигиканням. Аж здригнулась: невже і дерево дереву передає голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?
Обтрусившись на порозі, Мирослава кінцем хустки витерла вологе обличчя і тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настій літнього поля і лугу, бо яких тільки снопів, снопиків і в'язок помас тут? Побачив би їх Данило, узяв би її руки в свої і сказав:
— І чиїй ці ручата не вміють? Щось чаклунське є в них.
— Ти й про очі так говориш?
— І в очах є чаклунство. От кинули вечір та місяць у них ворожбу — і вже сохнеш на тараню.
— Не меліть несусвітне, товаришу голово. І тільки без рук.
Де вони, ті руки, тепер?
Стукнула віконниця, і Мирослава кинулась до вікна. Але це тільки хвижа зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, і там застогнали верби, як удови. А хто ж вона? Ні жінка, ні вдова. Невже її доля навіки пропала?
Наче хтось вовтузиться на порозі. Потім стрельнули сінешні двері, рипнули хатні, і в оселю вскочила розпашіла Яринка. Сяктак обтрусивши з хустки і кожушка сніг, вона повела завзятим оком на Мирославу і продекламувала:
— Не варила, не пекла — до сільбуду помела... Як ти на цеє?
— У таку метелицю?
— Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та метелиця-хурделиця? Ноги ж і не позичені і не куповані! Хіба ти не любиш завію?
— Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.
— І як у такому тендітному тілі вмістилися усі хліборобські турботи? — засміялась Яринка. — То помели?
— Ти й! бачиш, що робиться надворі. Хата зривається з підмурка, ще полетить у безвість.
— То й що нам негода? Хіба погано бігти і розшарпувати петлі хуртовини?
— Ой Ярино, Ярино, кому ти і вродою, і вдачею саме щастя принесеш?
Дівчина враз посмутніла, зітхнула.
— А може, не підемо до сільбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця журба одійде від тебе? — обняла подругу і знову зітхнула. — А до нас позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Він уже в область збирається, бо в районі набив руку. «Наб'ю в області руку — і подамся вище», — перекривила молодого Магазаника, засміялась і почала поправляти снопики, що стояли на скрині. — Пахощі від них оберемками йдуть. Ця пшениця з селекційної станції?
— Еге. Торік мені учені лишень одну шапочку насіння відміряли, а цього року вже маємо он скільки справді золотого зерна. Як би це радів Данило.
— Я тобі хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, — Ярина відсунула заслінку, вийняла миску з рибою і грибами та, прислухаючись, поставила на припічок. — Чи пе гості до тебе? Хто б це?
— Мабуть, Геннадій Шевчук, — подумала про голову колгоспу.
— А коли?.. — Ярина з-під вій глянула на подругу.
— Хіба це може бути? — лякаючись, запитала сама себе Мирослава.
— То чом не може?.. От якогось вечора постукає в двері, стане на порозі, ось так, усміхаючись, як він уміє, і запитає:
«Скучила?» А ти його назвеш безсовісним.
— Я б його й совістю своєю назвала, аби тільки голос подав. На присінку загупали чиїсь кроки, далі хтось постукав у двері.
— Заходьте! Заходьте! — в один голос сказали Ярина й Мирослава.
І от поволеньки відчинилися двері, й на порозі картинно розкапустився Стьопочка в новому добротному кожушку і сивій смутшевій шапці. Він скинув її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вій. За своїми думами і не помітив, що за ним відскочили двері.
— Здорові, чорноброві! — удавано весело привітався й почав розщібувати кожушка, щоб і його новісінького, з синього сукна френча побачили.
— І чого тобі тут?! — обурилась Мирослава.
— А чого вам одразу вкидатись у гнів? — ображено смикнув плечима Стьопочка. — А-а-а! Ви й досі, Мирославе Григорівно, сердитесь за колишню догану в перехідний період? Пора б уже й забути її. Кожен із нас, коли пошкребти душу, вартий догани, і вообче...
— Шкреби свої руки і не лізь із ними в людські душі, — відрізала Яринка.
Стьопочка хитрувато-примирливо посміхнувся їй, поклав шапку на серф:
— А чого мені, скажи, не лізти до людської душі, і вообче, коли я вже поет?
— Ти — і поет?!
— Авжеж! — Стьопочка з внутрішньої кишені френча вийняв учетверо складену газету. — Ось почитай, коли не розучилась. Це нічого, що в райгазеті. Наб'ю руку в ній — і в обласну, наб'ю там руку — і в енциклопедію з портретом.
Дівчина спалахнула:
— Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радість і енциклопедії, і всьому селу.
— Ет, сільська самодіяльність, — зневажливо махнув шапкою на Яринку. — Ще вліпи якусь репліку.
І

читати