Завантажити

чудесне своєю будовою, своїм життям і смертю, як колос пшениці, хіба це не означає бути співтворцем дива?»
— Гарно сказано! Це слова осягнень! — нарешті ожила мова Данила, а обличчя його й досі то блідло, то лихом анил ось вогнем. Максим Петрович пильно подивився на Данила:
— Знаю, ти вже в мене працювати не будеш, то хоч скажи, що думаєш робіт»?
І той, торкнувшись снопа, твердо відповів:
— Знову орати, сіяти, вивчати мудрість землі, ростити врожай, людяність та любов.
— Ростити врожай, людяність та любов... — задумано повторив Діденко. — Для цього варто жити і працювати, навіть до знемоги...
 
ЧАСТИНА ДРУГА
 
І
 
— Ти вже йдеш? — питається, як питалися у ті дні, не голосом, а пекучим болем.
— Іду, люба, — хоче якось утішити своє кохання і не знає, як його втішити, бо що наші слова в години розлук?
Дівочі руки, дівочі очі, уста шукають його; беззахисністю, стогоном, відданістю, материнством вона обвивається навколо нього, не пускає до порога, бо хто зна, чи повернеться він до цього порога.
— Почекай ще, Данилку. Почекай!
— Пора вже.
— Пора, пора, — погоджується Мирослава. — Але ти пожди.
— Я ждав би, так час^ не жде, — відриває і пе відриває її від себе, а сам чує за вікнами знайомий скрип — то деркач, як і пїрше, відчиняє досвіту хвіртку.
У Мирослави засіпались уста, засіпались повіки.
— Данилку, а як ми будемо без тебе?
І хоч так тяжко на душі, він журно посміхається:
— Хто ж це — ми?
Вона скидає на нього сльозою приімлений погляд, а голос її стає по-материнськи низинним:
— Я... і дитина наша. Ти не думав про неї?
«Дитина?!» І вперше — у її першім передчутті, у першій таїні материнства — він вчуває повів того, для чого ми живемо, того, що має бути з нами і після нас.
— Люба... — хоче щось сказати і не знає що, а серце вже займає всі груди. Справді, як не подумав, що в них може бути дитина, якої, можливо, й не побачить він. То вже судьба. А зараз з вдячністю прихиляється до Мирослави, пригортає, виціловує її уста, брови, очі, що тепер тримають у собі не синю вечорину, а втемнілу печаль віків.
— Я скрізь буду думати про тебе... про вас... — Він підіймає її, немов дитину, на руки, притуляється головою до її персів, а на пам'ять приходить мамин голос: «Був собі журавель та журавка, накосили сінця повні ясельця». От і прощавай, журавко, прощавай, бо журавель іде назустріч війні чи смерті...
Не жаль було себе і своєї молодості, а жаль було всього окривдженого світу, і своєї журавки, і рук своїх, які ще й досі не паробилися ділечка. Так у війну наробляться, будь проклята тіоня!
Вірив: не схибить його око, засилаючи смерті смерть; вірив, що до останньої краплини крові буде битися із недолею, до останньої, бо ж хіба він не син своєї землі?
Він бережно ставить Мирославу па долівку, встелену шаблями татарського зілля, зазирає у вікно, за яким ранок розмикає вії і вода в броді подає голос, а молоде жито розгортає над собою сизий сон. І на жита він не надивився, не намилувався, як лебедіють вони, не наслухався їхніх шумів, та й чи наслухається вже?..
— От і.прощавай, моє серце...
— Дапилку, побудь іще трохи з нами, — стогоном озивається такий рідний і такий зараз незвичний голос, і знову Мирослава обвивається навколо нього, не пускаючи від себе.
— Не можу, кохана.
— Чому ж ти не можеш? — наче зі сну питає, про що й питати не треба, і дивиться, як ніколи не дивилась: з далини чи з давнини. — Чого?..
— Бо вже ранок.
— Бо ти вже там? — повела головою туди, де ширяла смерть. Стояла перед ним беззахисна і журна, немов стеблина в росі, а руки все шукали й шукали його і падали вниз.
— І там, і з тобою... Тільки ти, люба, як воно вже не є, не дивися на світ крізь сльози. Сльозами не захистиш ні себе, ні нашого дитяти, ні когось. Чуєш?
— Чую, Данилку... Кого тільки благати, щоб ти повернувся?..
— Я прийду до тебе, неодмінно прийду.
— Прийдеш?.. — для чогось перепитує вона. — Чекатиму тебе як долю свою.
Його чекатимуть як долю!.. То вже за це варто жити, страждати і до загину битися з чорним вороном недолі.
Коли Данило по шаблях татарського зілля дійшов до порога, що став порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
— Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз... — Зметнувши своїм пшеничним снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестіла ними, потім рукою витерла вії, перепечені уста і через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тінь, ішла і до Гримичів, і до Оксани, і до татарського броду, за яким сизо волохатився ранок і жіночою печаллю журилися лугові чайки. А де той погонич-птах, що почами виспівував: крийок-крок, крийок-крок? І де той журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам маєш стати отим журавлем, що рятує життя...
Данило так подивився довкола — і на землю поранкову, і на блакиття неба, — наче весь обшир хотів увібрати в себе, ще раз пригорнув, охопив вузлом рук Мирославу і швидко, вже боячись себе, підійшов до берега, зірвав з

читати