Завантажити

стоїть посеред саду, та й орудуй. А далі стане видніше. Я вірю в це, бо вірю в розум людський, у розум часу. Згоден?
— Спасибі, — Данило з вдячністю глянув під втемнені утомою повіки, за якими стояла велика печаль.
— Пасіка е у вашому саду? — запитав Данило, забуваючи і не забуваючи своє.
— Стоїть невелика. Роботи ж матимеш ой як багато і в саду, і на пасіці.
— Хіба мене колись лякала робота?
— Це я знаю. Вечеряв?
— Ні.
— Повечеряємо холодною індичиною, і поведу тебе в курінь. Там є сіно, ковдра, подушка.
— Не знаю, Максиме Петровичу, як і дякувати вам.
— Обійдемось без цього. Ми ж радянські люди. Радянські! Невже ти думаєш: анонімка чи нашіптування зможе зробити нас дрібнішими?.. Чуєш?
— Чую.
Здалеку заспівали півні, а в саду сполохано озвалася дівчина:
— Ой, уже півні співають. Біжу, біжу!
— А вищезли б вони! От капосна птиця. Ну, ще капелиночку постій.
— Знаю твою капелиночку. Прощавай, біжу.
— Я тебе на руках донесу...
— От для чого потрібні руки людині, — підбадьорюючи Данила, посміхнувся Діденко.
XXII
Біля татарського броду за якихись пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата-білянка, влітку їй щось дрімотливо гаепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б'ють крилами вітровії, стукають заметілі.
А коли ж постукає Данило?.. Де він тепер, де його очі, де його великі добрі руки? Може, час забрав і їх, і те, що ввижалося-звалось коханням?..
Від такої думки стогін вирвався з грудей дівчини, як з отієї хурделиці, що ніяк не може знайти собі пристановища. Отак тепер і душа Мирослави не має пристановища: все борсається у журбі, у розпачі, у відчаї, в шуканнях тієї дороги чи стежки, на якій тільки в снах з'являється Данило. Тільки сни привертають його до неї. Тільки сни...
А навколо так шаленіє хуртовина, що не знати, де небо, де земля, де річка, де присілок. Навмання, вгрузаючи в кучугури, бреде з гамазею додому Мирослава. Метелиця вибиває з неї дух зерна, вибиває і сльози. А скільки їх померло в новій хаті-білянці, в якій ніколи не замикаються двері?!
«Ти ж не замикай дверей, я скоро прийду...»
Це «скоро» стало місяцями. Та якими місяцями?!. Хай їх ніхто і через віки не знатиме...
Хто з нас у бентежній молодості хоч потай не мріяв про незвичайне кохання: ти любитимеш свого судженого, а він тебе, ик ніхто не любив. Як ніхто! От і має вона таку тюбов, як, певно, мало хто мав. Той день, коли вона довідалась про все, став її згубою і болючим чеканням надії — безнадії. Навіть сивий тато, приїхавши в гості до неї, якогось вечора ще більше пригнітив:
— Уже можна й не ждати. Видать, не судьба. Виходь, донечко, за іншого. Бо що дівоча врода? Блисне, мов роса, і туманцем зійде, наче роса улітку. А життя є життям, і воно вимагає свого: коли не любові, то материнства.
Може, в цьому теж є якась мудрість старості, та як любові змиритись із нею?
І донька нагадала батькові, як він до неї, ще дитини, прихилив з ниви кілька сивих, з сльозою колосків.
— Тоді ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хліб святий. А хіба про людину треба менше дбати?
Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на віку всякого, подивився на свої великі руки, які ніби зважували щось:
— Так де ж вона, та людина? На землі чи в землі? Мабуть, нещадимою мачухою стала його доля, — і пішов узяти на ніч двері на засув.
— Не зачиняйте, тату.
— Це ж чому? — стенув плечем, здивовано з'єднав дуги ліплених брів. «Чи не стає його донька причинною?» — А коли хтось улізе та обікраде?
Самою скорботою глянула на нього Мирослава.
— Найдорожче уже вкрадено, а ганчір'я не жаль.
— Воно то так: ганчір'я не жаль, а роду жаль, — мов сивий туман, захитався при дверях старий. — Мені мало не щоночі сняться онуки. Невже я не дочекаюся їх? Може б, ти виїхала з цього села, щоб не журитись до знемоги... Щоб забути все?
— Я нічого не хочу забувати! Нічого!..
І справді, як вона могла забути ту першу ніч у самотніх полях, і перші жнив'яні турботи під примруженим поглядом Данила, і отой вітряк, що підіймав її коси, і оті руки, що вперше підіймали її, й оті ворота, що кигикали чайкою, і ті уста, які шукали її уст? Як пересохли вони тепер. І вся вона пересохла, мов покинуте після жнив стебло.
Хоч журба вижала її душу, та не змогла вижати любові ні до Данила, ні до людей. Мабуть, через те й поважають, і жаліють її в селі. Навіть оте гордовите парубоцтво, що чаклує біля машин, не підсміюється над нею, як підсміювалося раніше. Воно ж і підбило присілок толокою поставити їй хату — може, в новій оселі поменшає жалів у молодюсенького товариша агронома. Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало її хату гніздом перепілки. Це ж треба таке вигадати!..
Ось і постарілі прибережні верби та гнучкі верболози. Тримаючись за гілочки з в'яззю нерозквітлих котиків, Мирослава обережно зійшла на лід, ступнула кілька кроків і

читати