Завантажити

і я одружусь, візьму на себе всю оту неславу і наругу, що може піти за вами. От бачите! Як ви па цеє?
Мирослава відповіла не йому, а житам:
— Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?
— І що з того? Ця любов накине па вас чорпу тінь, поговір і обчикрижить молоді літа, а моя — захистить вас.
— Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, — не грішив би криводушним словом, — та й пішла поміж колосками, зіщулена, болюча, але неприступна.
Стьопочка розгнівався, стиснув кулаки, знову забіг наперед:
— Ще подумайте, Мирославе Григорівно! Подумайте, поки не пізно!
— Думати ніколи не пізно, навіть перед смертю.
— Хай він думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весіллям!
— Геть, негіднику! — не скрикнула, а так прошепотіла Мирослава, що парубок поточився од неї.
— Я негідник?! — У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розріджену синьку очей вступила блідавість. — Тоді як назвати того, хто захищає ворога?.. Ви ще, певне, тішите себе тим, що він утік від закону. Так не втече од мене!
— Що ти, мерзенний, хочеш робити? — застогнала Мирослава.
— Зараз я кинусь перетрушувати його рідню й сусідів — і таки витрушу вашу любов, коли не скажете мені свого останнього слова.
— Дочекаєшся й ти свого останнього слова, — і, мало не стусонувши Стьопочку, дівчина швидко пішла поміж хлібів.
Стьопочка довго дивився їй услід, розмірковуючи, що, може, це й на краще, бо ти не будеш ломити її норов, а вона поверне все на свій триб. Таке мізерненьке, непоказне вагою, а скільки характеру! І водночас біль смоктав його середину, як ніколи раніше пе смоктав...
Як зцііждп, земля багато говорила Мирославі і виходячи зі сну, і входячи в соп, як часто вона розмовляла з нею — із яблуневим цвітом, і зеленою травою, і сипьою хвилею, і дзвонами колосся. Це все ввійшло в дівчину з самого дитинства, ще відтоді, як одяого разу взяв її, малу, батько па жпииа, підняв у полі на руки й сказав:
— Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги є колос. Та завжди дбай про колос.
Отой колос, земля і стали її долею.
Та мовчить тепер її доля, не дивиться у вічі ні колосом, ні волошкою, пі квіткою маку, тільки болісна юга щемить під віями. Великий світ, а де подітись у ньому людині зі своїм горем? В яку піти сторону, в яку югу? Була людина — й не стало людини. Чому?!
Та мовчить земля, ладнаючись віддати людям увесь урожай. А чи людина віддає людині увесь свій урожай, відділивши від нього непотріб?.. Оргвисновки! Любов і оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли є навкруги колос. Та й колос нині запечалений, бо пе стало біля нього ще одного хлібороба. Де ж ти? Де?
Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на її груди, заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тільки сполохаєш ним перепілку чи жайвора, що й тепер в'ється над тобою.
До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила і по тих полях, де вперше побачив її Данило, підійшла й до вітряка, де зародилася їхня любов. Чого ж і ти мовчиш, сивий вітряче? Ось привезуть до тебе хліб, і ти весело загомониш, замахаєш своїми крилами, а хтось у мовчанні згорне свої крила. Невже це й зветься життям? Ні, ні, життя — це вгору підняті крила, як у тої чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Данилові ворота кигикають чайкою, і він їх любить за це. А як йому страшно було, коли постукав у своє віконце і не почув із хати материних кроків... їй теж страшно без його кроків.
А може, оглянешся — і побачиш його?
Мирослава оглянулась і справді побачила в полі чоловічу постать з маховими вилами і граблями за плечима. Це з лугів повертався золотовусий дядько Лаврін, якого завжди так приємно стрічає тітка Олена: «О, військо йде, короговки мають». Так, маяли короговки вояцькі, мають і похоронні...
Дядько Лавріп теж побачив Мирославу і журавлино пішов до неї, несучи на виду золотавість літа і передосінній смуток. Ось він, зітхаючи, кладе край стежини своє знаряддя, опускає руки па плечі Мирослави, пальцями перебирає її сніп волосся.
— Зсохлася дуже.Дитино, журись, але й не вбивайся так — побережи себе й для діток своїх, щоб вони здоровішими були.
— Ой що ви кажете, дядьку Лавріне! — стримала себе, щоб не заголосити.
— Мушу й таке сказати, бо матері не маєш, вона б тобі це краще сказала, — він пригорнув її, поцілував. — То зцов те саме прошу: не вбипайся так. От ходімо додому, я тобі косарську вечерю зготую.
— Спасибі, дядечку, я ще полями пройдуся.
Вже поночі, мов сновида, Мирослава підійшла до Данилової хати. А може?.. Вона підважує ворітця, і в них прокидається чаїне кигикання. Як би добре було, аби за цими ворітцями на подвір'ї зустріли її мати і Данило. Та матір уже ніколи не стріне. А він?..
Дівчина, скулюючись, підходить до віконця, що тримає в собі місячний смуток, і стукає так, як завжди стукав Данило. Та нема кому їй відчинити двері, як не було кому відчинити їх і Данилові. Тоді вона біля призьби знаходить

читати