Завантажити

супиться, бо любить у всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато посміхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочці нічого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотів одежинкою, обернувся до батька:
— Як мені?
— Знизу широко, вгорі вузько, а сідниці тісно.
— Внизу так і повинно бути — мода! А чули про Бондаренка?
— Авжеж.
— І що скажете?
— Не знаю, чи він ворог державі, а мені таки був ворогом. Як він тоді підкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, і п'ятнадцять, і двадцять тисяч давав, але такий дурень, видать, і на мільйони не поласився б.
— Справжнісінький дурень! От і йди тепер до грому. І негадапо почув од батька:
— Не кляни його так тяжко.
— Це ж чого?!
— Бо ніхто не знає, де його грім ночує.
— І це правда, — погодився Стьопочка, труснув жовтими пачісками.
«Вони в тебе такі гарні, як весною рапс, коли цвіте», — лебеділа йому Катря. Як це, здається, давно було, хоча скільки того часу минуло? От що тепер йому скаже Мирослава і з якого боку під ступитися до неї? Чи напасти попервах на Данила, який увів її в оману, чи підкотитися із співчуттям? Та на місці буде видніше.
— Я пішов, тату, — зачинив скриню, а ключі поклав до кишені.
— Іди з богом, коли напала кортячка женитись, тільки не дуже барися, бо в нас роботи до самої суботи.
— Аби тільки до суботи, — хмикнуло чадо. — Ось хто мені характеристику дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.
— Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. — Якщо вийде по-твоєму, скажеш Мирославі, що в нас доволі є картоплі, бо дуже вона марна, ніяк не може відійти після наук, — і засміявся, а потім посмутнів: навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог розуму.
З лісів Стьопочка вийшов у просторінь притихлих полів, у безмір'я похиленого колоса, що чекає не дочекається женців і косарів. Опереджагочи їх, над нивами зависла гаряча південна суховійність, сушачи стебло й колос.
«Ох і гарний та чистий хліб навколо! — здивувався Стьопочка, котрий не дуже придивлявся до колгоспних нив. — Це теж частка Бондаренка. Який лишень тепер ти сам матимеш хліб?!» — подумав зі злістю й одразу ж прояснів: поперед нього між пшеницями тихо йшла Мирослава.
Справді, вона була топоитка, мов горстка матірки, бо ;к мотається в тих полях од зорі іі до зорі, а потім ще й над книжками чманіє.
Стьопочка наздогнав дівчину, вопа обернулась па його кроки, і на обличчі її він побачив печаль стспопої юги, що висушує стебло, зорію чи й душу. І навіть пролазлиному Стьопочці стало нс по собі сід тієї печалі, що черкнула його, і uauin, у Стьопочья іюгадано прокинулося співчуття. Bin скипун картуза, вклонився Мирославі.
— Чого тобі, Стьопочко? — зітханням і журбою запитала вопа.
— У мепс, Мирославе Григорівно, аж душа заболіла, коли я почуп про таке...
— У тебе і душа заболіла? — перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
— Еге ж, Мирославе Григорівно, дуже заболіла, бо я знаю, що тепер може бути.
— Що ж тепер може бути? — мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля місячного волосся.
— Як що?! — здивувався Стьопочка. — Хіба ж ви нічого це прикидали собі в голові?
— Ні, не прикидала.
— Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потім що й оргвисновки будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.
— Оргвисновки? Які?
— Мені по хочеться про це казати.
— Тоді не кажи, — Мирослава обернулася і, погойдуючи етап і погойдуючи коси, пішла у жита, що одразу зімкнулися за пою.
Стьопочка обігнав дівчину, став насупроти неї.
— Не втікайте, Мирославе Григорівно, бо вже, певпо, нікуди пе втечете від своєї долі.
— І від оргвисновків? — хоч трохи щось ікивого, в'їдливого пробилося їй в голосі.
— Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться.
— Ти, Стьопочко, сказав би так?
— Неодмінно! — аж скрикпув Стьопочка. — А як жо інакше, коли він ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнішою:
— Виходить, він ворог, а ти друг?
Стьопочка відчув у голосі Мирослави зневагу до себе і відрізав:
— Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазі.
— Дай мені, Стьопочко, спокій. Важ, коли маєш що важити па своїй вагівіпіці, тільки не лізь із нею в чиюсь душу.
— Я, Мирославе Григорівно, шануючи вас, люблячи вас!
— Навіть люблячи? — гірко здригнулись дві риски навколо пересохлих уст.
«От у Катерний вуста завжди вогкі».
— А таки люблячії! — заквапився Сті.опочка. — Я люблю що з того дпя, як уперше побачив вас. Пам'ятаєте вечір, коли зустрівся з вами? Ви тоді пасмішочкою нагнали мене, та все одпо я ніколи вас не забував!
— І Катерину Лсбедонко, і Марію Шляхову тож ніколи не забував?
— Так то ж не любощі, а флірт! — скрикнув Стьопочка. — От щоб повірили мені, я й прийшов у цю важку годину до вас: тільки одно слово —

читати