Завантажити

Спасибі, тіточко.
— Нема за що, — знову зітхнула. — А тобі, Данилку, десь треба безпечнішого місця шукати. Він німо поглянув на жінку.
— Це ж нещодавно, як із пекла, придимів недоламок — Стьопочка Магазаник — і никав навколо хати, і в хату поткнувся, за гебе питався. А потім навіть у хлів заглянув — там двері були відчинені. Я й спитала: — Може, й у клуню хватить совісті влізти?
Блимнув він очима, наче вовк, пробурмотів про такий час і вообче та й повіявся кудись. От і випадав тобі знову дорога.
Тітка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її біль.
— Не треба, тіточко, — поцілував жінку, кклонився їй. — Я зараз і піду.
— Ще рано. Хай споночіє. Я тобі ще торбинку принесу: там хліб, шматок сала, рушник... Хай ніхто не збирає так рідних у дорогу, як збираю я тебе, — провела пальцем по віях, пригнулась і, наче тінь, вийшла із клуні.
І знову ніч тривоги, і полинової гіркості, і невідомості. Обережно тітчиним садочком він виходить до тородніх ворітець і оторопіло зупиняється: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба. Марево? Ні, насправді ворухнулась стара камена, роздвоїлась, і від неї відділилась принишкла якась постать.
— Стьопочка?! — несамохіть вирвалось у Данила.
— Еге ж, він! — зловтішно озвався Стьопочка, потім сквапливо гайнув од половецької камени до стежки, стиснув уважисті Кулаки. — Так-от, громадянине Бондаренку, ви не хотіли мені ні написати, ні підписати характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! — радісно злий, переможно став насупроти
Данила.
— А хіба ти досі не писав ва мене своїх характеристик-до-
иосів?
— Писав! Самохіть і завчасно писаві І вірно робив, бо це мій актив! Тільки не здумайте тікати, бо я криком підійму на йоги всю вулицю і дело.
— Або сам, негіднику, злетиш із ніг! — розлютився і з усієї 'JptoOl вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, і під і 'рудй, під дихання вдарив Данила, та зід другого удару впав долілиць на огудиння, застогнав.
Данило нахилився над ним.
— Не бийте... Я більше не буду, — куцьорблячись, Стьопочка охопив руками голову, а Даннло поглянув на свій кулак. Цс ж уперше він бив людину... А може, нелюда?
За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселі, змайстрованим Лавріном, журно сиділа сім'я. Ні тобі пересміхів близнят, ні задерикуватості Ярини, ні насмішки чи командування Олени. Тільки й мови — шелест огню у печі та шепіт очеретів і хвилі із броду.
«Давно так смуток не ступав по нашій хаті. От і маєм не снідання, а поминки, — зітхнув Лаврін і знову ж повернувся до ночі, коли прощався з Данилом. — Де він тепер шматує душу?»
Чоловік перший поклав ложку, підвівся і застиг, прислухаючись: на подвір'ї загупали чиїсь кроки. Чиї ж? У сусідів нема такої нетерплячки в ногах.
І от негадано, вносячи в хату свіжі торбинки галіфе, рвучко входить Ступач. Кого-кого, а такого гостя ніхто не сподівався. Десятеро очей підвелося па нього, і хоч би тобі одне слово.
Ступач скидає картуза, шанобливо кладе його на долоню і насмішкувато націлюється на господаря, що чогось міниться на виду: чи не страх заповзає в нього?
— Не поміщав?
— Поки ні, — понуро каже Лаврін. Воно б треба запросити гостя до столу, але хай його рогаті в казани просять.
— Дядьку Лавріне, ви, кажуть, уночі бачили Бондаренка?
— Бачив, — ще більше хмарніє господар.
— Куди він тікав? — уже починає в душі гніватись Ступач, бо навіть сісти не запросили його.
— Не тікав, а йшов собі.
— Але куди йшов? — грізнішає Ступач, і йоржі його брів вискакують на чоло. На це Роман і Василь одразу підводяться з лави.
— Куди він прямував, я вам потім скажу, — господар вийшов з-за столу і твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.
— Коли ж це потім?! — нетерпеливиться прибульцю. Лаврін скидає на нього погляд, в якому ширяє не страх, а затятість чи щось інше.
— Ось послухайте. Ви, навіть не поздоровкавшись, уже задали мені три питання. Задам і я вам хоч одне.
— Задавайте, — зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей повільний, як минулий вік, дядько? Про сіно-солому?
— От ви вчилися по школах, по інститутах, сушили голову над книгами та науками, а чи хоч раз колись подумали: як і для чого живете на світі?
— Це що?! — ошелешено скрикнув Ступач. Він побачив друге обличчя Лавріна, на якому вже металися презирство і гнів. — Що це?!
— Питання, і тільки одне. Як не хочете відповідати, то я вам скажу. За всі свої роки ви не стали ні орачем, ні сіячем у полі, ні порадником у хаті. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у вас від злоби розум вилисів?
— Мовчи! — вигукнув Ступач, стиснув кулаки.
— А може, ти помовчиш переді мною, бо я тебе, нечестивцю, хлібом, а не цвинтарною землею годую.
— Тату! — скрикнули близнята, що теж не пізнавали свого спокійного батька, і стали біля нього, ладні змолотити на сніп Ступача.
Лаврін зирнув на них, втихомирив їх порухом руки.
— Еге ж,

читати