Завантажити

промінням метнулися коси.
— У вас Данило Бондаренко? — чує він знайомий голос і не розуміє: чого він тепер забрів сюди?..
Скочити у вікно? Данило підняв фіранку. З вікна біла ніч насовується на нього, наче вся хоче увійти в його очі.
Рука настирливіше дзьобає шибку.
— Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?
— Хто це? — злякано дивиться на Данила.
— Напевно, з колгоспу хтось, — обдурює її.
— У мене, у мене, — полегшено зітхнула Мирослава.
— Хай вийде надвір.
— Що ж це, Данилку? — знову тривога вчепилась у дівоче серце.
— Нічого, нічого, — як міг, заспокоював її, а в голову гупала та сама думка: «Як же це?.. Невже найкращий друг заарештує його?»
— Не йди, Данилку, я боюся! — Мирослава охопила його, коли він став на поріг.
— Почекай, люба... Заспокойся, я зараз. Якесь діло є до мене. — Одірвав од себе дівчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвірка, а він, чуючи, як його знекровлене серце пропоїіскують холодні потоки, вийшов із хати.
В тіні біля порога насторожено стояв Гарматюк. Він, заскрипівши новим ремінням, ступив крок уперед і чужим, одерев'янілим голосом прохромив йому груди:
— Даниле, ти заарештований.
Гойднулось, вибухнуло небо, і шалено захугувала перелякана зоряна метіль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, і стріха, і тіні. Він хоче руками притримати їх, але це може здатися, що він підіймає їх угору; тому прикладає руку до серця, що опустилось донизу, але не чує його, тільки чув, що пусткою стала його душа.
— За що? — питає не голосом, а пусткою душі, що, здається, аж загуділа. — За що?
— Є санкція Ступача.
Навстіж розчахнулися дворі, і Мирослава упала на Данила.
— Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся.
— Та заспокойся, Мирославе. Треба у місто поїхати, — навіть якось зумів посміхнутися їй і покласти руки на коси. Чи вже війнуть вопи колись на нього пахучим дощом?
— Уночі їхати? — заглядає йому в очі, і він ховає їх од пої.
— Уночі. Після Купала ніч переважає день. Ти не замикай двері — я скоро приїду. Чуєш: не замикай двері!
— Справді? — радість одразу висушила їй сльози. — А я так чогось налякалась... — несе йому винувату посмішку і поглядом, і устами... — То я буду ждати...
— Жди, кохана... Кожному потрібне чекання жіноче, — поклав руку на її міжпліччя і легенько підштовхнув у сіни. На що він сподівався? Коли за нею зачинилися двері, зітхнув і крізь зуби сказав Гарматюку:
— Ходімо.
Зразу ж аа хатою бриніла і солодко пахла росяна гречка, за нею, мов слов'янське військо — щитами на схід, — стояли соняшники, вони чекали сонця, і Данило позаздрив їм; він уже перед собою не бачив сонця — воно було позад нього.
Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В його серцевині відпочивав після праці джміль, з його прозорих крилець стікала місячна роса.
— Де ж твоя машина? — кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством поглянув на вчорашнього друга. У того холодний піт стягував обличчя, на скроні тіпалась і корчилась неспокійна жилка.
— Машина до твоєї хати поїхала.
— Мене там шукають?
— Очікують.
— Чого ж ти?..
— Ет, не питай... Хіба так думалось... Даниле, скажи, як на духу: ти не знаєш, не догадуєшся, за що тебе?..
— У вороги вписали? — різко підказав Данило. — Знаю, догадуюся.
— Справді? — ще більше спохмурнів Гарматюк. — Ти можеш сказати?
— А для чого це тобі? Веди вже до тих, що чекають на мою душу.
Гарматюк зітхнув:
— Ще встигнемо, нема куди поспішати... Аби ж можна було на якомусь рентгені просвітити людську душу... То за що?
— За те, що я не схотів дворушничати ні перед крикливим Ступачем, ні перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землі їли хліб, за те, що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла і зриваю графік Ступачеві, бо люди їдять не графік, а хліб. Та збайдужілим, промерзлим серцям головне не суть людяності, а криклива цифра. Ступачі ж знущаються над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зуміли на свою безплідність і невігластво натягти одяганку ортодоксальності і модних фраз. Така ліва одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королі були голі. А я хочу, щоб на землі хліб ріс без людських сліз. Поглянь на моє поле, то й побачиш мою душу. Хіба таку пшеницю, таке жито, таку гречку, такі соняшники могла викохати ворожа рука? Ти віриш у це? Ти ж сам біля землі ходив! Віриш?
— Не вірю, Даниле, — тихо відповів Гарматюк. Він гойднувся, обняв свого друга, притулився щокою до його щоки, але не поцілував. — А тепер іди, Даниле. Іди, куди бачиш, куди знаєш... Ну, якщо спіймаєшся, маєш казати: не бачив мене. Ми розминулися. Не підведеш?
— Та що ти? — розгубився Данило. — Хіба я тебе коли підводив... хіба що зараз... А як же ти?
Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах:
— Може, викручусь. Може... Хай ніколи між нами не ляже братовбивство. Іди.
—

читати