Завантажити

він зарання відкинувся од тебе. Не запаршивлений заєць, а справжній орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що під руку попадеї Ти ж у нас як зіронька, а він каплун недорікуватий, і вообче... — перекривив Стьопочку.
Катря з подивом і вдячністю глянула на голову.
— А ми каплуном Ступача прозвали.
— Ступача? І за що його так прозвали? — аж повеселішало чоловікові.
— За безугавний крик. Тільки ви, Даниле Максимовичу, не заїдайтеся з ним — недобрий він чоловік. Це такий, що злобу і в могилу забере. Не рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А ви дуже потрібні нам. Так усі кажуть у селі і бояться за вас.
— Спасибі, серденько, — обома руками притримав дівочу руку. — Як ти гарно місяцем підвела свої уста.
— Ой, таке й скажете, — Катря соромливо посміхнулась, потім стулила уста і, несучи в своїй чистій душі перші дівочі страждання, пішла в сріблясто-зеленаву синь вечора.
«Чом тобі не царівна?!» — подумав Данило і, минаючи копиці, почвалав у поля.
Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як знизу дихає колос, а згори випадають роси і місячна обніж. З настою одволоженого полину і жита гніздами пробивався дух заспулої березки, в її медвяну піжність впліталася пряна гіркуватість глухих ланів.
Данило зупинився на гінній дорозі, де сходилась сивина жита і перша, тьмяна при місяці, золотінь пшениці, одірвав од колоса одвислу квітку березки. На долоні її скручене, в рожевій одяганці, тільце підпливло сльозами, і така невтішність була в кожній її складці, що знову подумалось про людське горе.
Заворушились кляті питання, кляті думки і болі; вони звідусіль лізли в голову, справляли там і похорони, і поминки. І вже очей і серця не тішив ні дитячий шепіт колоса, ні тихий зоряний пил, ні місячне марево. А воно сіялось і сіялось на срібно-димчасті поля, на далекі хати, присипляло людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона...
«Бач, він мене кров'ю нагодує, бо я не пригнув своєї душ» до його ніг», — побачив ненавистю начинені очі, і недобрі передчуття зворушились біля серця. Стиснути б його, одірвати рукою всі болі. Та не ті ткачі Їх ткали, ох, не ті!
У житах щось зашаруділо, і незабаром на дорогу викотився їжак. На його оброшених голках дробилися місячні скалки. На мить він зупинився біля людської тіні, засопів, принюхався, оббіг її і зник у пшеницях.
«Ти, їжаче, маєш сотні голок од гадюки, а як рятуватись людині од своєї напасті? Навіть коли трапиться зі мною лихо, про нього заговорять, озираючись на всі боки... Еге, а дід Корній не озирається». Спробував Ступач настрахати й діда, викликав його до сільради, поставив перед собою, а сам, сидячи, повів допит.
Старий слухав-слухав, хитав головою, а далі й сам заговорив, наче суддя:
«Чого ти, чуєпт, розсівся перед моїми літами, перед моїм смутком і сивиною? Хіба для цього тебе вчені вчили, а держава на посаді витримує? І де ти такої непоштивості до людей нахапався? Думаєш, усе починається з тебе, з твоєї недоумкуватості, яку ти хочеш поверх розуму поставити? З недоумкуватістю та непоштивістю можна Йти не до людини, а в свинушник. Що? не подобається моє слово? А кому ж твоє, залякуванням начинене, подобається? І чому воно оплачується нашими грішми і сльозами? Але це до недалекої пори, до недалекого часу...»
Згадав про це Данило і охопив голову руками.
На розтоці, де закінчувалися землі його села, зачорнів старий хрест, поставлений ще в двадцятому році, коли тиф перетягував людське життя на кладовище. І зразу ж у долині за хрестом тихо-тихо жебоніла-завмирала степова криничка, її теж у двадцятому році, зразу після бою, викопав партизан Михайло Чигирин. Скільки про його відчайдушність було складено билиць і небилиць, навіть таких, що він знався з нечистою силою і тому був заворожений від кулі та шаблі.
Веселоокий Чигирин не дуже й журився такими вигадками, а коли його страхопуди питали про це, він, похитуючи головою, насочувався таємничістю і лише коли-не-коли ніби знехотя кидав:
— На нечистих можна і нечистого випускати, щоб свій свого боявся...
Добувши живого ключа, Михайло Чигирин почекав, поки перечиститься вода, набрав її у брезентове відро, підхопив його списом, скочив на коня і гордовито поїхав полями до вітряка, де після шалу битви під крилами спочивали його побратими...
Тепер постарілий Чигирин справно головує в сусідньому селі, інколи, хитро примруживши око, ганить Данила за непотрібний запал і прямолінійність, бо ж деколи треба пожаліти розумного лоба, щоб не відповідало дурне нижчеспиння.
Це повчання так гарно виходило в нього, що Данило, забувши свої прикрості, починав розпогоджуватись чи й сміятися, і вони разом їхали в поле або до партизанської кринички, за якою тепер потроху доглядає дід Корній. Він задернив її, викохав над нею плакучу вербу, а біля неї приладнав на двох стовпчиках ослона, по боках якого вниз головами звисали дерев'яні

читати