Завантажити

й важке підборіддя.
— Конкретно: це про мене?!
— Вгадали.
— Чим я толочу їх? Чим?!
— Своєю абсурдною підозріливістю і примітивізмом виконавця. Землі виконавця мало. Селянинові — забагато.
— Он як!.. — на якусь мить розгубився Ступач, зиркнув на мельника, потім на Данила. — Вийдемо звідси.
Киплячи обоє, вони вийшли з вітряка, і синя чаша вечірнього степу облягла їх пахощами літа і шуганням крил. Чи це крила вітряка, чи недосяжні пташині крила, що пролітають над нашим віком? Помовчати б у цю тиху годину, подумати б про життя.
— То я, по-твоєму, лише виконавець? — клекочучи від обурення, запитав Ступач.
Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у слові! Та ба, ніякої тобі хитрості, обережності.
— Не просто примітивіст, а ще й гірше, — Бондаренко поверх Ступача глянув на край світу, що саме з-під землі видобував першу скибку місяця.
— Ще й гірше?! «Ось коли ворог обізвався». Який я ще маю злочин? — запитав ніби глумливо, хоча весь аж тіпався від злості.
— Один з найбільших: ви своєю підозрою четвертуєте віру в людину. Ще в перші дні революції великий поет сказав, що вій хоче слухати музику революції. А ви все думаєте не про життя, не про музику, а про подзвіння над людиною.
— Йому ще віри й музики захотілося в такий час! — їв грудях Ступача забракло повітря. — Оце ти, враже, і скажеш на своєму суді! — видихнув задуху.
— Навіть на страшному.
— А він і буде страшним! — ошалівши, вигукнув Ступач погрозу. — Я тебе, розумнику, нагодую кров'ю!
— Хлібом, хлібом треба годувати людей, бузувіре! — обернувся Данило й навмання пішов у луги.
Ступач схаменувся: «Що я сказав? Що?! Невже це осліплення розуму?.. А коли не ворог він? Але чого так багато папірців на нього і чого він сам такий? Певне, й дідько не розбереться в цій круговерті».
І в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава.
— Стьопочка?!
— Еге ж, Прокопе Івановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я й мотнувся шукати вас... От чули, що Бондаренки сказав у вічі! А знали б, яке позаочі говорить! І найбільше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох, як я боюся ситуації: коли не ви його, а він вас... А як я залишуся без вас?
— Стьопочко, ти набріхуєш на Бондаренка? — І Ступач схопив нашіптувача за груди.
— Отакої! — ображено похитав головою Стьопочка, ображено покліпав віями. — Він теж мене і улещав, і хапав за груди, коли я приходив по характеристику. Все хотів, щоб я подав голос проти вас.
— Це правда?
— А який Стьопочці інтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе Івановичу, ініціативу сьогодні, бо хтось проявить її завтра, то й спізнитесь на свій поїзд.
Ступач здригнувся і, не прощаючись, швидко пішов до села.
— Оце так. Наче ошпарений півень побіг, — знизав плечима Стьопочка і задумався. — А чого він сам так пізно бродить, по лугах та полях? Це, про всякий випадок, теж треба взяти на заміточку, бо що буде, як не він Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? І гарний чоловік, а все може бути... — І Магазаник поліз до кишені по записника.
«Хіба ж ти людина? Бузувір, та й більш нічого, — в який уже раз повторив у думці Данило. — Та не один мовчить, і гнеться перед тобою, і годить тобі, неначе лихій болячці. Ну, не всякий може собі наплювати в душу. Коли маєш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власної охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шеретується на папірцях цього самодура». Безмірна туга налягла на чоловіка, він похилив голову і ніби поменшав.
— Вечір добрий, Данило Максимовичу! — тихенько від лугових верб проспівав дівочий голосок. — Чому в присілок не йдете? — Псрод цим з граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, місяць тепло грав на її зіницях, на вогких довірливих устах і косі.
— Ще встигну, дівчино.
— Устигнете? А хтось когось чекає — дочекатися не може, — наспівне струмком жебонить дівочий голосок, та і в цьому наспіві вчувається смуток.
— Може, і тебе хтось не може дочекатись, — приязно, з невеселою усмішкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорової імли.
— Мене вже не чекає, — здригнулася дівчина, і місяць погас у її зіницях.
— Чому? — насторожився Данило. — Кажи — щось трапилось у тебе?
Катруся похнюпилась, махнула рукою, під навскісними стрілками бровенят залягла печаль:
— Ет, краще не треба.
— Чому ж не треба? Може, чимось пособлю.
— Тут, надійсь, запомочі ніде шукати, — тополькою затремтіла дівчина.
— Говори, Катре! — вже наказує Данило.
— Ви ж знаєте, цими днями трапилось лихо з моїм рідним дядьком, — болем і довіром глянула на нього.
— То й що з того?
— А Стьопочка після цього відразу й відкинувся од мене... Бо він оце в район вискочив... Думає ще й далі піти, то й говорить, що дружба зі мною йому на характеристику ляже.
— А на серце йому нічого не ляже? — врізалась лиха складка в міжбрів'я Данила.
— Про серце в характеристиці не пишуть, там тільки дані треба...
— Тоді, Катре, добре, що

читати