Завантажити

навчився і читати, і писати, і когось штовхати під бік чи під печінку. Це ж колись пришелепуватий кричав собі, як хотів, та ніхто й вухом не вів. А тепер він за крик має зарплату — раз, командировочні — два, добові — три, преміальні — п'ять. Піднявся дурень у ціні. От якби ліквідувати грамотність дурнів — і знову їх із посади на піч! Подумати;; яку б економію мала держава!
— Ви, діду, чогось не тримаєте на прив'язі слова, — сумно похитав головою Гарматюк.
— Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, — чотириногим станеш, — не поліз до кишені за відповіддю старий. — Ти до нашого Данила приїхав?
— Заскочив по дорозі. Як він?
— Погано йому, ой, погано стало, відколи виїхав з району товариш Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печінки переїдає.
— А він мовчить?
— Аби ж мовчав! Як вріже правду без недомовок, так не знаєш, під який грім попаде. Після цього Ступач має роботу — подавати сигнали. А в Данила одна робота — поле та ми, неперероблена стихія. Це ж отак Ступач говорить. Теоретик! Ти ще не вискочив у такі теоретики?
— Поки що ні. Де ж ваша Яринка?
— На лузі з громадільниками. Маємо не дівчину, а віхоть огню. Що то з неї буде, як ще зустріне любов? Василь одвів обличчя від старого.
— Діду, а що таке, по-вашому, дюбов?
— Любов — це той солодкий дар, з якого люди роблять гіркість.
— Оце сказали! — журно посміхнувся Гарматюк. — Передасте Данилові вітання. Та й будьте здорові! — пригнувшись, вискочив на коня, і той з копита взяв чвалом на дорогу.
А Гримич знову почав говорити сам із собою і про зілля, і про врем'я, а далі здійняв з стіни аж чорну від старості кобзу, провіг. підсушеною рукою по струнах і заграв свою улюблену:
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Він незчувся, як до кабінету ввійшов Данило й тихенько став біля дверей, слухаючи пісню. От і віджурилася вона, і на Данила глянули сумовиті очі. старого. Він поклав вироблену руку на струни.
— То як, сину, здіймали з тебе стружку?
— Стружку столяр здіймає, а мене по-плотницьки «обтесували».
— Ступач найбільше старався?
— Він.
— І вітряка згадував?
— І нітряка, і хлїб, і сіно, і слово.
— А хто ж йому загадав, що він удосвіта забив вітряка на гри цвяхи?
Давило відразу нозлішав.
— Таки забив?! Зараз же піду повириваю!
— Хіба тобі ще мало?
— Напевне, мало.
— Не доливай собі лиха.
І в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У двері.
— Заходьте! — гукнув Данило.
На поріг, поштиво усміхаючись, став у святковому одязі Стьопочка Магазаник.
— Драстуйте вам. Я не помішав, І вообче?
У Данила біля уст зморшками вибилась огида.
— Що тобі? Якийсь папірець на торг?
Стьопочка заграв млинками вій, підійшов ближче до столу.
— Та ні. Який тепер улітку торг? То осінь своє візьме. Характеристичку мені справну треба, бо вже, по суті, поволеньки перебрався на службу в район.
Бондаренко насупився:
— Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.
Стьопочка не дуже збентежився відповіддю, а діловито розстебнув внутрішню кишеню піджака, вийняв спочатку англійську шпильку, а потім згорнутий учетверо аркуш паперу:
— Тоді, може, підпишете? Я сам написав, не перебільшуючи та й не применшуючи своєї ролі й заслуг.
— І цю підпиту, і по дам!
Тільки тепер молодий Магазаник найоржився і мимоволі стиспуо ісулаки.
— Інтересне виходить кіно. Це ж по якому праву, чого і як ви не дасте мені довідочки?
— Отак.
Стьсшочка позлішав, витягнувся, иигриза бризнула з очей і слова:
— Тепер, Даниле Максимовичу, дасте! Ще й зрадієте, що дасте, бо такий час!
— Ти всім гендлював, то не гендлюй часом: він ще помститься за себе.
— Це ми побачимо, кому він помститься! То ніяк не дасте?
— Ні!
— Тоді наше вам! — Навіть торкнувся рукою кашкета і позадкував до порога. — Ви ще не раз згадаєте цю годину! Я вирву собі свій завтрашній день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! — І Стьопочка хряпнув дверима.
Данило зиркнув на старого:
— Бачили такого виривача? І як цього тхора могла полюбити Катруся?
Сгарий похитав головою:
— Любов спочатку любить, а роздивляється пізніш. Ти ж куди?
— До жита, до пшениці, до зірок, до вітряка.
— Ех і доля в тебе...
— Нічого, діду. Нашу долю, хоч і нелегко їй, Ступач не заб'в цвяхами!
XVII
На синіх долонях вечора темним смутком горбатився старий вітряк і в благанні простягав завмерлі руки чи то до неба, чи то до людей: звикши до драпі, до гурту, він німотно карався без них, і тихі сльози скапували з його крил, що вбрали в себе дух борошна, дух степу, материнки, усіх чотирьох бродів і чотирьох вітрів. Скільки приходило і скільки відходило людей од цих крил?! А як славяо під ними підіймались і вихрили пшеничні коси Мирослави!
Згадавши той вечір з вечорів і ті коси, що назбирували ще раннє місячне проміння, і вологі з довірою, з тривогою й очікуваииям очі, і того джмеля, що забринів їм на довгі

читати