Завантажити

подалі від людини, ближче до перепілки, припадає до землі. Ніколи ще він не лежав у житах, не витолочував їх, а цо так ганебно ховається. І від кого? Від людини!
Земля лунко передає тупіт копит і курникання верхівця:
Їде колак з України —
Мушкет за плечима,,
За ним плаче дівчинонька
З чорними очима.
Недарма сті'іьки дівочих сліз маємо міі в пісгіях. Недарма!
Відклоналіт копита, стихла пісня, і Данило підвівся з землі. Житні колоски бплись йому в грудіт, об плечі й ронили росу чи слі,о:ііі на рукіт. І тут славно житечко викохали людіг, от тільки ііііі по жнипуііатимо з пими, по пройдеться з косою, по зв'яже тупій, .отнатттнй спіп, не поставить полукіпка, з якого удопь стікатиме сопцс, а вночі — місяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навіть щось гірніо. І все одно, хоч який чавить тебе невикрут, маєііг щось діяти.
Діяти! Данило сторожко перейшов па Другу дорогу, вже не дослухаючись до шелесту ниви, до голосів перепілок, а лише придивляючись до затопленої місяцем долини, яка зараз тільки по низинках вибипала кущі туману.
«Ой тумане, тумане, мій латаний талане!..» Латаний з учорашнього чи позавчорашнього вечора; до того "к як посміхався йому і падіями, і людськими очима. Невже До все ніколи не повернеться до нього? А може, піти з повинною? Тільки з якою повинною? Хіба віп, а не Ступач провинився перед людьми, перед державою?
Ні, за Ступачову помилку чп злобу він не понесе свою голову па покарання, і так вона карається більше, ніж треба. Л став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба! Тільки що? Як настирливо товчуться одні й ті самі думки, аж мозок пухне від них...
Bін і незчувся, як поміж хлібами ще виринула постать верш пика. Цей їхав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночі, а для вий копии його, опустивши голову, підмітав гривою дорогу і смачпо гриз траву.
Знову ховатись? Та обурилась, аж застугоніла гордість, і Данило, випроставшись, папробій пішов до верхівця. Той, почувши кроки, поводом зупинив коника, підвівся на стремепах.
«Наче Михайло Чигирин киває бородою? Авжеж він!» — пізнав невтомного голову колгоспу, який на старості літ почав заочно вчитися в інституті, бо раніше земля мала молитву, а тепер їй треба мати науку.
І Чигирин пізнав Данила, сквапно скочив на землю, націлив па нього невеликі очі й спіп бороди, в якій гуляє білий цвіт, пою він ще в двадцятому році поховав глибокий шабельний шрам.
— Невже ти?.. — дивується і ніяково посміхається чоловік,
— Виходить, я, — не знає, що відповісти, Данило.
— Діла... — трусить бородою Чигирин, простягає невелику гудзувату руку. І увесь він невеликий, міцнотілий, дивовижно схожий на гриба-боровика. — То як воно?..
— Погано, Михаиле Івановичу.
— Вірю, — враз посмутнів чоловік, потім глянув у далину. — Невмивана совість у того Ступача, і коли вже переведуться такі? Та будем надіятись на правду. Ти ж писав кудись?
— Ні.
— І дарма. Десь у свій невикрут перебувай ці дні, а до правди добивайся. Коли ж потрібний буде свідок, то і на мене можеш послатися. Скажу, що знаю тебе з колиски.
В Данила засіпались уста.
— Кому тепер потрібна моя колиска?
— І не кажи такого! Зловражому та гадюкуватому, звісно, ні колиска, ні матір над нею, ні наша ревна праця, ні наша доля не потрібні. Але йому не запогубити наш день і час.
— Куди ж ви проти ночі зібрались?
— Я люблю і вечірню, і запівнічну годину в хлібах. Оце ж собі надивляюсь на колос, бо завтра-післязавтра тут буде тільки стерня, а вона вже осінь нагадав. — Помовчавши, Чигирин поклав руку на плече Данила й стиха пробурмотів: — От є у мене дивацьке питання. Досі ні до кого не потикався з ним, щоб не обізвали дурнем.
— Питайте.
— Це ж два роки тому спрактикувався, що жито-пшениця краще родять, коли сіяти рядки зі сходу на захід. Чи тоді сонце щедріше обмиває їх ранньої і призахідної години, чи щось інше тут є? Звірив у минулому році — та сама картина. Ти часом не примічав такого?
— Не помічав, — здивовано відповів. «От тобі й гриб-боровик!»
— То, як схочеш, перевір у себе. Це може людям згодиться.
— Коли це свято буде в мене?..
— Неодмінно буде. Може, потихеньку подибаєм до мене? Бо ти, видать, здорожився. Моя стара нас душениками почастує, пожуримось разом, подумаєм разом. Як ти на цеє?
— Я далі зібрався.
— Теж розумію, — погодився Чигирин. — Бувай живим і здоровим. — Він стиснув Данила в обіймах і швидко пішов до свого косматоногого коника, якому місяць визолочував гриву.
І знов пшениці та жита, білопінні гречки та чубаті соняшники, і погойдування місячних неводів, і загадковість далини. А ось і дрімливі верби позначають шлях дрімотної річечки, і кладка, що попискує, як в'юн, і дикі півники, які так гарно підвели жовті свічада цвіту, і ошатні, в напатланих спідничках, копички, і прив'ялений смуток татарського зілля.
За річкою біля пригаслого багаття спали косарі, а їхній сон охороняв скрип деркача. І Данило не

читати