Завантажити

того каменю візьмемо, коли кар'єри аж у Вінниці? І тоді в розмову втрутився крамар-пройда Влас Кундрик, що саме приїхав із сусіднього села купити чи вициганити в батька меду.
— Можна і ближче знайти, — не знати на що таємниче натякнув крамар.
— Де?
— У пана Дашківського, — Кундрик заснував усе обличчя павутинням лукавості.
Семен згадав дивака-пана, який жив різною старожитністю і з усіх усюд звозив на своє подвір'я половецьких та скіфських баб. Ці неоковирні камени стояли проти неба, лякаючи дітвору і вагітних жінок.
— Де ж у нього камінь узявся?
— А хіба оті баби, що колись на могилах стояли, не камінь? Пан тепер кудись утік, то й набереш тихцем під підвалини того добра, а мені за пораду могорич поставиш.
— За цим діло не стане, але ж ці баби — історія.
— Кому ця історія потрібна, а камінь згодиться, — сміється тонке павутиння зморщок, що довчасно почало пробиватися на обличчі крамаря...
Він так і зробив: за одну ніч кілька разів обернувся з наймитом за каменами, а потім почав укладати їх у неглибокі рівчаки. Щоб камінь рівно ліг по кутках, довелося розбити чотири камени і нарівно покласти де ноги, де груди, де голови. Того ранку, як на камінь мали зрихтувати підвалини, густо випала роса, і коли Магазаник з майстрами підійшов до камен, то побачив у їхніх очах сльози.
— Не на добро плаче камінь, — похитав головою старий майстер, котрий зводив пе одну оселю.
— Забобони, — відказав батько, хоча і йому не дуже хотілося закопувати камінних жіпок.
— Навряд, — відповів майстер і старими руками почав витирати очпиці камен, щоб не йшли нони в землю з сльозами.
Магазаніїк довго не міг забути ці сльози па камінних жінках. Та, очевидно, не вгадаїі старий майстер: добро звідусіль попливло до нової хати, і тільки непокоїла вопа сім'ю, коли шалопіли вітри чи хуртовини. В таку пору з-під підвалин чувся стогін і голосіння засипаних землею камен. Його полохлива жінка не витримувала цього голосіння, хапала на руки Стьопочку й тікала до батька чи сусідів. Тоді в самотині навіть Магазапику іноді ставало моторошно від камінної туги віків.
Про таке, звісно, довідались люди, і селом пішли чутки, що Магазаник знається з нечистою силою. Хтось із жіноцтва при молодому місяці бачив, як з комина його хати на вогненному помелі вилетіла молода напівроздягнена відьма. ІІа її оголених грудях красувалися виновий і чирвовий тузи; тримаючись їх і помела, вона покружляла, покружляла над селом, спустилась і шугнула в повітку Приходьків. Відтоді в бідолашних Приходьків зманчилась корова. З часом ці чуткії притихли, та не стихали в негоду камени...
Чи втихомирились нарешті вони за ці роки, які він прожив у лісах? Усе ж мас свій початок і кінець.
Походивши просторим зеленим подвір'ям та городом і ніде не побачивши жодної людини, лісник неохоче відімкнув колодку, відчинив рипливі двері і переступив поріг, що вже почав порохнявіти. Дух пустки одразу повіяв на нього. В оселі клубки і мотуззя павутиння пообплітало кутки, і старе дзеркало, і вицвілі фотографії, і божницю з дорогими, ще матір'ю купованими образами.
«Ох, Одарко, Одарко, за що ж я тобі на дурнпчку відпускаю дрова? І чиїм деревом ти облагодилась?» — звернувся в думці до вдови-сусідки, що сяк-так доглядала за його хатою і городом.
Він повідчиняв усі вікна, потім зв'язав з чорнобилю віник, позмітав ним павутиння, далі дістав із шафи пляшку горілки, чарку та полумисок добірних волоських горіхів із свого гіллявого горіха, що прожив із двісті років і досі родив. Можна було б, гукнувши дугастоброву Одарку, і зготувати мудріший підвечірок, але сьогодні, напевно, і вона зустріне його тільки скорботою.
Вже наливаючи чарку, він знову побачив зелені дитячі очі та й притопив їх і спомини горілкою. Лісник швидко захмелів, скинув чоботи і, не роздягаючись, ліг на скрипуче ліжко. У сон йому теж прийшли Оленка і Марія, прийшов і посвист коси. Але якої коси?.. Що тне вона — траву чи життя?.. А потім він виразно почув плач і голосіння. Від цього й прокинувся, гадаючи, що його розбудили половецькі й скіфські камени. Тільки чого це вони вже голосять зараз, коли навіть не шеберхне вітерець? Навіки, певне, зледащіла його хата. Чи пересипати її, чи продати? Ну чого ти голосиш, навіжена?
Сердячись на свою оселю, він босоніж вийшов на заросле подвір'я, вмочив ноги в росу і тільки тут зрозумів, що не мертвий камінь лихоманить його сновидіння: то на сусідському дворищі голосили не камени, а матері, які сьогодні попрощались зі своїми дітьми.
А над скорботою матерів, над їхніми сльозами, наче з потойсвіту, захлинаючись ядухою, летіли пити кров упирі двадцятого віку — оті бомбовози, що невідомо чого тримали на собі хрести.
ІІІ
«Браття і дружиної Бог ніколи не відпав був Руської землі і руських синів на безчестя: по всіх усюдах вони відбирали свою честь».
(Галицько-волинський літопис)
Переджнивність лягла на зая смучені подільські ниви, а трохи далі — на захід — ішли жнива, невблаганно жорстокі жнива.

читати