Завантажити

зустріла їх зеленим шумом молодих осокорів і червоним цвітом мальви. Начальник станції, прочитавши наказ, поблід, для чогось скинув картуза і отак побіг виводити своїх підлеглих з приміщення станції. А бійці Кириленка, не дляючись, почали її мінувати. Потім настала черга великого мурованого зерносховища, що стояло по той бік дороги; обабіч неї бігли до блискучих ниток колій спалахи квітучої мальви, а за коліями на обсадженій акаціями дорозі нетерпеливилось четверо осідланих коней.
Коли Данило з вибухівкою на плечах увійшов до зерносховища, його вразило добірне золото пшениці, що підіймалось мало не до самого даху.
«Уся сортова», — подумав і зітхнув, не наважуючись скинути на це добро смертоносний вантаж.
— Жаль робити з пшениці попіл? — тихо запитав лейтенант Кириленко, який теж вийшов із хліборобського роду.
— Ще який жаль. Я цією пшеницею все поле, до самого неба, обсіяв би.
— А ми до самого неба пустимо пожарину, — лейтенант черпнув у жменю зерна. — Колись у цій пшениці перепілка дітей виводила... — І гірко посміхнувся: — Ох, ці селянські жалі...
— Прорвалися німці?
— Прорвались... Робіть ямки! — наказав бійцям. Солдати руками вигребли в пшениці ямки, поставили в них смертоносні лантухи, трохи присипали їх і почали з'єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще раз смутком окинув золоте родовище і запитав Данила:
— Підпалиш? Не затремтить рука?
— Тут і камінна рука затремтіла б... Але мушу підпалити.
— Дивись.
— Краще було б не дивитись на таке.
Данило витягнув із кишені прядивляний обрізок шнура, запалив, дмухнув на нього і, вгрузаючи в пшеницю, підійшов до того мішка, в який була вбита запалювальна трубка. Піднеси вогонь до неї — і вся людська праця стане тліном. Ніколи в житті не доводилось йому кинути на вітер хоча б жменю зерна, а зараз він віддавав на поталу сотні тисяч пудів... Ох, ці селянські жалі...
Коли з зерносховища повискакували бійці, Данило приклав свій вогонь до запалювальної трубки і кинувся бігти від того приреченого золота, що вже не порадує землю, людину і птаха. З темені його осліпили сонце і цвіт мальви, на очах забриніли сльози. Ллє не так зрозумів ці сльози лейтенант Кириленко.
— Терпи, козаче, отаманом будеш.
— Чи пе багато тепер отаманів появиться?.. — Данило в напрузі обернувся до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рівно-рівно піднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повітрі, і, курявою беручись, почало розвалюватись. І тільки після цього гріїшіув вибух. Тепер вивільнені дим і вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.
— От і все. Ні собі, пі людям, — похмуро сказав лейтенант. — На конях умієш їздити? — І глянув за колії, де норовились ув'язані до акацій коні.
— Чому ж не вмію.
— Тоді з Ромашовим і Магазаником залишайтесь на станції, — і пішов віддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкість, зник з очей, лейтенант звелів Ромашову й Магазанику вилізти на дах станції і стежити за всім, що робиться довкола. Данила він залишив на пероні, а сам пішов у кімнату начальника станції.
Збираючись лізти па дах, Стьопочка, який отупів за ці дні чи то від вибухів, чи від потаємних думок, запитав Данила:
— Чи довго ми будемо нищити все на землі?
— Хіба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.
— Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, — показав рукою на пожарину, од якої солодкувато віяло димом і тугою святого хліба.
— Я теж не думав, — понуро відповів Данило, не можучи одірвати погляду від руїни, вчиненої його ж руками. — Лізь на дах!
— Бондаренко, нічого не видно?! — висунув голову з вікна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому мареві літа.
— Нічого, тільки пшениця горить.
— А не чуєш: наче гармати ближче б'ють?
— Ніби ближче. — І враз у далеких полях він побачив, як з-під спекотної юги вихопилось кілька танків. — На заході з'явилися танки.
— Танки! — крикнув з даху Ромашов.
— Наші?!
— Не видно. Здається, німецькі.
Лейтенант вискочив з будинку, підбіг до Данила, підніс до очей бінокля.
— Німецькі.
— До нас ідуть. Треба скоріше по коням — і дьору! — закрутився на даху Стьопочка.
— Помовч трохи! — обізлився Ромашов. Він перший помітив, як із степової дороги вискочили три гарматні запряжки, розвернулися і з ходу вдарили по танках. Один із них клюнув гарматою донизу і зупинився.
— Прощай, життя, — сказав Стьопочка.
— Чого ти рознюнявся? — витріщився на нього завжди спокійний Ромашов.
— Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про оті гарматні «сорокап'ятки». Хіба не знаєш, що їх прозвали — «Прощай, життя»? О, а танки повернули від них. Дива!
Справді, танки, відстрілюючись, повернули назад, але не втиснулись у небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком біля самого небозводу.
— Як там? — звернувся до Ромашова лейтенант.
— Танки йдуть стороною.
— Ох, коли б

читати