Завантажити

каша, і ще дещо. Г не гнівайтесь на старого. І не куркуль я, і не перевертень, і не церковний староста. А воском пахну, бо увесь вік біля. бджіл звікував...
У сінях щось зашелестіло. Лейтенант схопився за зброю, та одразу ж і опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока босонога жінка, чорна скорботна хустка обіпгнаяа гЇ скорботне обличчя.
— Синочки, діточки... — зашепотіла словом навпіл із сльозою. Вона обвела всіх поглядом і припала до Ромашова: — Таке молоцюсеньке, а вже мав воювати.
— Мені ж, мамо, скоро буде дев'ятнадцять років, — ніяково сказав Ромашов. Жінка зітхнула.
— І моему найыашпому дев'ятнадцять минуло па Купала. Іваном його звати, Іваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили?,. — І підвела руки, нк підбиті крила.
Данило здригнувся: йому здалося, що він з давнини почув голос своєї матері, яка на шляхах, і в спілому сріблі жита, і коло бродів так само допитувалась про свого чоловіка... Коли це минеться на білому світі, на чорній аемлі?
— Ходіть же, діточки, до хати, переодягнетесь, повечеряєте, а я вам шмаття поперу. Ходіть... — Вона обернулась, і навіть на утлих плечах її здригалася скорб.
VI
Не доїжджаючи до лісництва, Магазаник повертає коні в березнячок, що по коліна стоїть у м'якій траві, розпрягає їх і вже вкотре думає: чи з'явитися на ясні очі лісничого, чи зашитись од них у якийсь лісовий закуток? З'явишся — неодмінно знайдеться на тебе якась вказівка, а не з'явишся — чим відбрешешся, коли сам лісовий цар — Іван Соболь — застукає тебе?
Давно вони недолюблюють один одного, і давно б лісник сторчголов летів із лісів, аби не підтримка Ступача. А що йому буде за цю підтримку, коли й сюди прийдуть німці? Хіба ж знає людина, на чому зможе зависнути її життя? Жив за більшовиків — мав одну стіну страху, а тепер наближається друга, і метається між ними нутро, немов зацькований заєць. Може б, і собі попроситись в евакуацію? Так хіба можна полишити все, що нажив за вік і роботою, і хитруваннями? Якби йому хто навічно подарував спокій у цьому світі, то він дав би обітницю жити лише біля золотої бджоли і нікого не зачепити навіть у помислах.
Тільки тепер зрозумів, чого так у свою осінь кохався на бджолах його небіжчик батько. Різні можуть бути шаленства в житті, га мудрість на шаленстві не проросте. От доп'ясти б той старий батьків хутірець на шість десятин, поставити там пасіку, розшукати Марію і Оленку — та й доживати на одділі з ними віку. Так на тобі війну і нові тривоги.
Неква'пом підійшовши до застояного карасюватого ставу, де осокінь вибуяла метрів на три, Магазаник не бере до лісництва, а спускається до води, на якій куняє напівзатоплений, почорнілий од часу човен. Біля нього зіркою розцвіла біла лілея, а на ній синя бабка сушить прозорі крила. Чи ж давно в такому човні він дитиною хлюпався на своєму прихутірному ставочку, де так гарно жебоніли, перечищалися води. Тоді до нього на берег виходила русокоса мати і втішалась, і боялася за свою дитину, і наспівувала собі «Пливе човен води повен». А куди тепер поверне твій неспокійний човен?
З маревом далеких років Магазаник стає на човен, майже зовсім притоплює його, для чогось зриває лілею і враз застигає: далеко-далеко на заході озвався глухий грім.
Лісник ще не повірив собі, злякано, головою вниз, кипув лілею, вискочив на берег, оглянувся довкола. Над лісами, підпливаючи спекою, тремтіла підлиняла блакить неба, в ньому танули тонкі крижини білих хмарин. Нізвідки й не пахло грозою — і небо, і ліси мали дрімливий перепочинок літа. Та знову, десь за козацьким бродом, обізвався грім, отой, що своїми ціпами безжалісно обмолочує життя... От, уважай, і переходиш ти в щось інше, як на другу планету. І хай горить тепер лісництво зі всіма його турботами, зі всіма начальниками і підначальниками. Досить надриватися на них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розмаїте еілля і цвіт, він пригінцом добіг до коней, поправив на них упряж і погнав чимдуж до своєї лісової оселі, а за плечима його все колихався і колихався отой страшний грім. За що ж хапатись тепер? Чи за вкопане золото, чи за свині, що розбрелися по лісах, чи за мед, який уже втретє треба качати? Коли тільки була така достогибель меду?
Між деревами замаячила ставна постать з карабіном на плечі. Магазаник притримав коні й з подивом упізнав военкома Зіновія Сагайдака. Чого чи кого він тепер шукав в дібровах? Лісник притримує коні, шанобливо вклоняється начальству.
— Може, підвезти, Зіновію Васильовичу?
— Обійдеться, — підходить до нього воєнком, під чорними віями його темніє сум, і Магазаник розуміє: чоловік бачить не його, а щось інше, певне, те, що коловротиться за лісами.
— Ви ж чули? — стишує голос і киває головою на захід.
— Чув, — відповідає воєнком не йому, а комусь чи своїм думкам.
— І що ви скажете на це?
— Трудно щось на це сказати.
— Відіб'ємо німця?
— Що відіб'ємо, то відіб'ємо...
— Тільки не знати де... — підказує Магазаник. — Кажуть,

читати