Завантажити

той бік долини. — Коли там буде з пару машин, то наробимо шелесту! Підйом!
Підвелися, перевірили гвинтівки і, пригинаючись, сторожко пішли долиною, яка, здавалося, зібрала докупи усі пахощі лугу і степу.
Ось збоку на невидимій воді озвалися пташині крила, і тишатиша, ніби й не було, ніби й нема воєн на землі. Чому ж якійсь купці ненависних і пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смерті? За це все наздожене своя, і скоріше, ніж могла б наздогнати.
І знову тріпотіння пташиних крил і шарудіння перестояного сіна, з якого зіскакують сонні коники.
В очах збільшуються, виростають тополі, і вже на хаті видно гніздо лелеки. На дорозі нема слідів машин, тому Данило сміливіше підходить до воріт. На просторому подвір'ї стоїть біля прикриничного жолоба віз, коло нього їдять траву довгогриві коненята, а з жолоба — по краплині скапує вода.
— Здається, ніде нікого, — шепоче Ромашов і зненацька стрепенувся, схопився за гвинтівку, а потім тихо засміявся: то на хаті підвівся сторожкий лелека, завовтузились у гнізді лелечата, але полінувалися стати на ноги.
— А що я вам казав? — підходячи до бійців, підсміюється лейтенант. — Метнуться люди добрі до печі, до мисника, і ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, — і навіть пальцем показав, як він ударить ложкою.
— І звідки це знаття, що тут живуть добрі люди? — ніби сумнівається Ромашов, хоча так йому хочеться вірити в слова лейтенанта.
— Лелека біля поганої людини не оселиться, — впевнено відповів Кириленко і відчиняє хвіртку.
У двір вони заходять спокійно, навіть чогось прояснюються, коли перед порогом бачать старе млинове коло, а на стовпці з кілками — набакирені глечики.
— Виходить, і корівка тут є.
— От жаль тільки будити сон людей, — зітхає Кириленко, нерішуче береться за клямку і клямкає раз-вдруге, а далі вухом припадає до дверей.
Незабаром у хаті чується якесь шамотіння, занепокоєний шепіт, далі скриплять двері, і з хати озивається непривітний чоловічий голос:
— Кого там по ночах марудить?
— Своїх, чоловіче добрий, своїх, — тихо озивається Кириленко.
— Отих своїх, що по ночах коні водять? — ще більше неприязні входить у голос господаря.
Кириленко на цю мову посміхається дверям:
— Та ваші коні біля жолоба стоять і траву жують. Пробачте, що збудили: відчиніть, будь ласка.
Хазяїн ще щось невдоволено забубонів, забухикав грудьми і чобітьми і, нарешті, відчинив двері. Це був високий літній чолов'яга, який, здається, підвів розпатлану голову не з подушки, а з самої зими. Він стає біля одвірка, згинається, немов кульбака, кривить пожмакані вуста і сердито питає:
— Чого вам?
— Добрий вечір, — ще посміхається лейтенант.
— Кому вечір, а кому й ніч. Злодії саме в таку пору людей обкрадають.
— Та ви що?.. — торопіє Кириленко. — Може, приймаєте нас за вищезгаданих?
— Ні за кого я вас не приймаю і нікого вночі не приймаю, — відрізав госиодар. — Ідіть собі, звідки прийшли, і не колотіть дурно-пусто людей. Запала тиша. А далі в ній тихо забринів насмішкуватий голос Ромашова:
— А люди добрі- метнуться до печі, до мисника, покладуть на стіл свіжу паляницю, поставлять борщ та кашу.
Лейтенант обернувся, сердито глянув на бійця, а господар загугнів своє:
— От і шукайте собі в довхресних селах таких добрих людев. Вони вам до борщу і каші, може, й чарку поставлять, а в мене на хуторі нічогісінько нема.
— А совість у вас е?! — не витримав Кириленко.
— І совісті нема, — подумавши, відповів хазяїн. — Тепер на всіх її не напасешся.
Клубок обурення і образи застряг у горлі щиросердого Кириленка, а його кругла обличічя почало напухати гнівом, і він перейшов на зловісний шепіт:
— Так для нас у твоєму гадючнику не вистачило совісті? А на фашистів вистачав? І хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний староста, що так воском тхнеш? Думаєш, фашисти принесуть тобі ладан і смирну? Болячку і погибель принесуть вони вам, усім холуям і запроданцям!
І, негадано для всіх, господар випростався, з приязню подивився на розлюченого' командира, дивакувато посміхнувся, а далі тихенько засміявся. Це так було несподівано, що Кириленко осікея, вибалушив очі і мало не покрутив пальцем біля лоба.
— Чого це ви паяє добродію, так розвеселилися? — знову перейшов на «ви».
— Бо тепер бачу істинно своїх. Добрий вечір, товаришу командире, добрий вечір, хлопці.
— А перед пвм кого ви бачили? — спантеличено запитав лейтенант.
— І не питайте, — махнув кощавою рукою господар і знову нахмурився. — Сьогодні вранці прибилося ж доі мене двое вервел. з оружіем при собі. Прийняв їх як людей, в&годуваа, навоїв, торба харчами напакував, а вони, песиголовці, далі й присікались: чого я даю притулок червоним.
— Ми тебе так припечемо, що смальцем закапавшу — визвірився один з приблуд та й почав кудись тягти з подвір'я. Так стара насилу сльозами, і харчами відкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зі своєї шатії підіслали. Ходімо ж до хати, перекусите, там знайдеться хліб, і бррщ, і

читати