Завантажити

біжу!
І в цей час:
— Хальт! Хальт! Хальт!
Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на пероні закурених, пітних, із закасаними рукавами мотоциклістів, що мчать прямо на нього. І навіть «хальт» вони кричать не грізно, а весело, бо куди ж подітися їхній здобичі?
«Запізнився! — зчавлює холод мізки. — І не дочекається тебе твій кінь. Як буде, так і буде...»
Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зірвав кільце і жбурнув її в автоматників. Він ще помітив, як їхні веселі обличчя одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтіч од нього колеса і всічені мордочки кулеметів, як щось із гуркотом злетіло з перону і вгору зірвався крик. Та вибуху своєї гранати не почув, бо саме гримнула вибухівка — і громаддя диму та вогню відділило його від німців, а позаду обірвалося розпачливе ревіння волів. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом, він зіскакує на колію залізниці і, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху, петляє до своїх.
Коли Данило добіг до лісосмуги, лейтенант, Ромашов і Магазаник уже сиділи на зноровлених конях; вивертаючи вогкі, з кривавими прожилками білки, вони ставали дибки і перелякано іржали. Одним помахом ножа він перерізав повід і вискочив на гривастого гнідка. І тільки тепер од станції на них бризнули автоматні черги, на дорогу впали відщеплені гілки і кора.
— Алюр три хрести! — сказав лейтенант і з копита пустив учвал свого шпака.
Припавши до коней, злившись із ними, вони помчали під густим віттям акації, що безжально шматувала їм одежу й тіло. І який тільки мудрагель вигадав садити акацію там, де нема носухи?
З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтіло їм настояною тишею червоної пшениці, рожевих гречок і золоточубих соняшників. «Курли-юрли, курли-юрли», — журавлино співали копита коней, і від шаленого лету здригався на гарячих хвилях обрій, здригалося сопце па пшеницях, з гречок злітали бджоли і відхилялися святі голови соняшників. Переганяйте, коні, смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос — позаду, підкосивши тишу, озвалося тріскотіння мотоциклів.
Утікайте, коні, утікайте од смерті! І біла піна шматками летіла на білі гречки, па червоні пшениці, на чорну дорогу. А смерть наближалась! Механічні копі наздоганяли живих, цілились у них тупорилими мордочками кулеметів. Але автоматники ще чомусь не стріляли.
— Капець нам! — обернувшись, промимрив Стьопочка, і обличчя його стало мокрим.
— Замовч, боягузе! — розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого жереба, зміряв відстань до мотоциклістів. — На конях не втечемо.
— Авжеж, не втечемо, — Стьопочка першим зіскочив на землю, випустив повід з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся і, сам ве знаючи куди, помчав по загуслих хвилях гречки.
— Отож у поля! — наказав лейтенант. — Тут якось одірвемось від них.
Згинцем вони вскочили в п'янку пашінь пшениці, і тепер їх почали наздоганяти ненависне «хальт», а потім — автоматні черги. Затремтіли підкошені стебла, але не падали на землю — їх, неначе поранених, підтримували вусаті колоски.
Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся і знову через кілька кроків упав.
— Не барись! — переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом пшеницю, Стьопочка злобно скривився і якось непевно відказав:
— Зараз. Тільки чоботи скину: муляють, зарази. Данило підбіг до неглибокого човноподібного виярка, посеред якого стояла прибита громом дика груша, оглянувся, не повірив собі: посеред моря червоної пшениці, клешняво підвівши руки, самотньо накульгував до німців Стьопочка. Недалеко від нього при дорозі купкою зупинялися мотоциклісти.
«Зрада! Зрадник! От і проходить душа перевірку...» Данило в люті зірвав гвинтівку, приклав до плеча, прицілився, вистрелив. У Стьопочки, наче в ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, він хутенько приліпив її до шиї, озирнувся і перескоком подався до німців. Де й кульгавість поділася!
— Бондаренко, не відставати!..
— Я іще раз...
— Дідько з ним... Он німці...
У пшеницях зашерехтіли кулі, по пшеницях пройшовся дрож.
На вузьку гінну дорогу виїжджали мотоциклісти, і тепер треба було брати ліворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж підминало чуже військо. Важко хекаючи, вони побігли пшеницями, надіючись, що автоматники не в'їдуть сюди.
Через якусь часину мотоциклісти перестали переслідувати, і вони, втомлені, спітнілі, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць, яким, здавалось, не було кінця-краю... Чи дрімота став шепотом колосся, чи шепіт колосся стає дрімотою і все-вое, навіть смерть, віддаляється від тебе, бо є біля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!
— Отак воно, братці, — нарешті обізвався лейтенант. — Виходить, вискочили.
— Може, й вискочили.
— А вода в когось є?
— Нема ні краплинки.
Тільки тепер вони відчули, що вмирають од спраги.
Данило підвівся, озирнувся довкола. Усюди мріли спекотні плеса пшениць та сиве спадання перестоявого жита. Чи є-де в світі вода? А ноги від утомх

читати