Завантажити

не відрізали нас, — заскімлив Стьопочка. Лейтенант вікном вскочив у кімнату начальника станції, подзвонив і, чавлячи невдоволення, поклав трубку.
— Що батальйон? — запитав Данило.
Гіркі складки затремтіли біля уст лейтенанта.
— Сказали, щоб не панікувати... Це ми панікуємо!.. У цей час від невеликої пристанційної площі Данило почув скрип возів і тихе погейкування:
— Гей-гей, воли!
— Гей, гей!
Коли він глянув за лінію осокорів, то спочатку не повірив собі: з обсадженої мальвами вулиці до зерносховища тяглося з двадцять підвід, запряжених великорогими степовими волами. Біля них у білих полотняних сорочках поволі, ніби у вічність, ішли сивоголові діди. І так вони йшли, що це вже здавалось не дійсністю, а кадрами геніального фільму, екраном для якого стали вся земля і все небо.
Валка наблизилась до пожарища, і тепер тяжко заревіла худоба, боячись підійти до вогню. Діди почали словом і руками заспокоювати її, потім взяли рядна з возів, підійшли до пшениці і враз, наче змовившись, кинули рядна, впали на них і почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час на сонці, курячись, зблиснула пшениця, а діди почали темніти.
Данило кинувся до пожарин.
— Люди добрі! — гукнув щосили.
Перед ним поволі почали підійматися діди, скинули на нього сиві од років і печалі погляди.
— Чого тобі?
— Їдьте звідси скоріше. Ось-ось німці підійдуть! Чуєте стрілянину? — махнув рукою на далину, яку підривали вибухи.
І тоді до нього підійшов статурний, з високим, уздовж і впоперек переораним зморшками чолом дід, на одній брові його темнів пилок спаленого зерна, на другій тримався сонячний пилок мальви. Він заспокійливо подивився на Данила:
— Ти не тривожся, сину. Вони собі стріляють, бо така їхня собача служба, а нам треба поле сіяти; земля тепер переходить на наші руки.
— Так убити ж можуть!..
— Це ми теж знаємо, бо час такий — кроволитний. Тому усі в білі сорочки вбралися! До бога треба в білій сорочці йти. — Старий глянув на небо, що, певне, чекало його, зачерпнув з кушши відро курної пшениці і поніс до свого воза, де тривожились степові косоокі воли. На їхніх лискучих рогах тінявився дим пожарища, на їхніх губах од переляку повиступали краплини поту.
V
Курилась, горіла пшениця, скриплячи ярмами, ревіли круторогі, чорніли червоні мальви, чорніли сиві діди, і невідворотність наближалася до станції. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а ніби самі буди поранені, пролітали снаряди, і попереду, і позаду відлунювались і відлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцію — і до своїх. Та командир батальйону знову сказав лейтенантові:
— Не панікуйте!
На що він тільки сподівався.?
— Товаришу капітан, але німецькі танки від нас уже за якийсь кілометр!
І у відповідь насмішкуватий голос:
— Вам страх ковтає кілометри?
— Правду кажу — кілометр, від сили — півтора.
— Станцію не обстрілюють?
— Ні.
— Чекайте наказу до останньої хвилини!
— Єсть чекати наказу до останньої хвилини.
«Хто тільки визначить ту останню хвилину?»
Недобрі передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш командиру. Кириленко через вікно вискакує на перон, пригнічено дивиться иа захід.
У золотому розливі соняшників, спустошуючи їх зламаною лінією коливалося громаддя танків, жерла їхніх гармат, обмацуючи долину, раз од разу вихукували вогонь. Танки били кудись далі, за станцію, в оту трепетну тополину пісню, до якої в білих сорочках тулилися перелякані хати і над якою спливали бароккові бані старої церкви. Ось звідти ударив на сполох дзвін, вибухи снарядів приглушували жалобу міді, та вона знову й знов підіймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на розп'яття степових доріг, наче ляльки, вискочили мотоциклісти, несамовита тріскотнява і курява розкололи степ, розкололи мізки.
— Злізайте — і до коней! — темніючи, крикнув лейтенант Ромашову та Магазанику і розгублено подивився на Бондаренка: — Що ж робити, голово?
Данило, неначе зі спу, відірвав погляд од збитої дороги, зирнув на станцію.
— Висаджувати! Негайно!
— Без наказу?
— Вже пізно чекати його, — ще глянув на розбухлу куряву, в якій розпливчасте клубилися мотоциклісти, женучи її і поперед себе, і тягнучи позад себе. Данило метнувся до станції, щоб підпалити бікфордів шнур. І тільки вогонь зажеврів у руці, як ниюча ііопевність охопила чоловіка: а що, коли якимсь чудом наші відіб'ють фашистів? Тоді тобі можуть згадати все...
Він зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли автоматники.
«Тепер навряд чи встигну проскочити до коней», — зирнув за колії, що плавились на сонці, приклав прядивляний шнур до бікфордового, і, коли той взявся розжевреною крихіткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до яких саме добігли Кириленко, Ромашов і Стьопочка. Ось вони вже вхопились за поводи, відв'язуючи їх. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скоріше біжи! Та

читати