Завантажити

Чорними вогнями до самого неба піднімалися міста, палали білі, по-дівочому беззахисні села, горіли розстріляні жита, горіла у літаках і танках наша юність, і, підважені багряними вибухами снарядів, відходили у вічність гармаші.
То був трагедійний час, не тільки наш, а й усієї землі, хоча не всі її діти розуміли і розуміють це. Тоді на ваги людства нещадно були кинуті життя і смерть, і, як здавалося багатьом, переважувала смерть. Своїми сліпими очницями і притемненими зелено-блакитними очима новітнього василіска вона вже бачила тінь свастики над усією планетою. У переможно опереточні пози ставав Адольф Гітлер — «вождь армій, що перемогли долю». Так, зневажаючи історію розуму, возвеличив вія себе недолугим розумом самозакоханого тирана. Вірячи в свою геніальність, вірячи в прихильність до нього провидіння і гороскопів, вірячи в своє володарювання над світом, він не вірив, що кінець усіх тиранів однаковий, і шматував життя з усією сатанинською винахідливістю пайжахливішого ката двадцятого віку і всіх віків. Ніколи земля не випила стільки сліз і крові... Ніколи гайвороння не виклювало стільки очей... Ніколи дика жорстокість не мала таких страшних жнип... Перед війною у якійсь закордонній радіопередачі Данило чув, як диктор, говорячи про «геополітику» фашизму, назвав Гітлера янголом руйнування. Чи навмисне помилився ти, радіовіщун, переплутавши янгола з нічним дияволом. Нічний диявол! З якої страшної трутизни, з яких згустків темряви, з яких примар середньовіччя викліщився ти?
Колись Данило в бібліотеці Академії наук прочитав розвідку про демонологію східних слов'ян. Яких там не було страховиськ, що лякали довірливі душі і сни наших предків. Але всі ці, навіть разом узяті, страховиська не йшли ні в яке порівняння з Гітлером і його бісівським сонмом.
Що ж тебе, зловісний могильнику, який сам себе назвав «лідером нації», зробило таким? Невже тільки оті дві пухлини, що звуться безмежністю влади і расовою зверхністю?.. Як і завжди, розпадеться ва попіл тиранія, як і завжди, розсиплеться на тлін фальш жорстоких теорій. Але скільки це буде коштувати нашим невтішним матерям і підстреленим народам?..
Під одноманітний перестук коліс боліспо б'ються думки, і ніщо тепер не може заспокоїти серця: ні лагідна синя вечорина, що попаски наближається до тебе, ні зітхання колоса, що сполохано сахається коліс, ні потемнілі степові байраки, ні оті ставки, де волошкова снивода купає вечірню зорю, ні оті перші жниці, що жнуть недостиглі жита і сльозою проводжають бійців. Ох ті жіночі сльози на снопах. Та аби тільки на снопах... Не думати б, не думати про це, та не можна не думати, поки ти живий.
За чорним паровозом «Е» стугонять, здригаються, перестукують дві звичайні платформи з незвичайним смертельним вантажем — толовими шашками, гліцерином, селітрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було їхати з таким вантажем, та людина звикає до всього — навіть спати на мішках з вибухівкою. Ось і зараз бійці лягають на смерть, сяк-так прикриту шкарубким брезентом, і тільки біля зелених спарених кулеметів, немов лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранкові роси і свинцева роса війни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов налітає ворожий літак, хотілося на всьому ходу скочити з платформи, та потім звиклось.
І знову жниці в хлібах з-під руки і сльози проводжають їх, і жодного чоловіка в полях. Он лише під двома снопами червоніє з верболозу колиска — може, хоч у ній під колосом росте майбутній орач. «Дитя спить, а доля його росте». Яка ж буде твоя доля, дитино?..
Чиїсь пальці скрадливо-скрадливо лягають Данилові на плече і пронизують усе тіло дрожем — одразу згадався отой паскудний випадок на подвір'ї військкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це він, тільки нема тепер у його руці і на обличчі колишнього нахабства.
— Чого тобі? — скидає з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
— Та нічого, — зітхає той і опускається на скриньку з толом. — Сумно стало всередині, і вообче. То й думаю собі: підійду до земляка, бо до кого осьдечки тут підійдеш, коли всі чужі? Ще не лягасте?
— Як бачиш.
— Ї я ніяк не можу заснути, бо смерть шнуркує і згори, і під боком, і в узголов'ї. От маємо сусідство — гірше аніж на цвинтарі.
— Звикай.
— Легко сказати: звикай! — найоржився Стьопочка і тицьнув пальцем у скриньку. — Один дух толу вбиває душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже звикли до нього? Не дай бог детонацію, так і клаптика шмаття, но то що тіла, з усіх нас не знайдуть, і вообче.
— Чого, Стьоаочко, думати про найгірше?
— А де, за які гроші тепер візьмеш краще? — І знизив голос до шепоту: — Чули ж?
— Що?
— Залишили наші Львів. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То хіба це війна?
— А що ж це?
— Одне самогубство. Де ж та чужа територія, на якій ми поввнні бити ворога?
— Буде і ця територія!
— Але коли ж вона, питається в задачці, буде? Як нас не буде?
— І таке може статися. На те й війна. Обличчя Стьопочки болісно скривилось, і

читати