Завантажити

вийняв звідти жмут грошей і урочисто поклав їх на стіл поміж свічником і «Дон-Кіхотом». — Це, Семене, мій борг. Візьми.
— Який борг?
Безбородько посміхнувся:
— Пам'ятаєш оту тисячу, з якою кілька років тому так не хотіла розлучатись твоя скнарість? Повертаю тобі окупаційиими марками, бо ні перед кям ве хоту мати боргів. А хто винен мвні — теж стягну, з шкурою стягну! Бери своє.
— Спасибі за пам'ять. Я давно над цим боргом хрест поставив. Може, перекусите з дороги? — Магазаник зиркнув вя їжупаційну дрібноту грошей, кинув її на постіль і заметушився по хаті.
— Можна й повечеркувати, — великодушно погодився Безбородько. — Винопиття і церква не забороняє. А ота шинка з димцц і сльозою знайдеться в тебе?
— Знайдеться шинка й імбврівка. Від нас голодними і таврездми не підете, — сказав ті -самі слова, які колись дуже 'подобалися Ступачеві.
— Українська гостинність, Гавриїле! Набивай кендюх та згадуй повчання одного професора-життєлюба: «Ні один із органів тве приносить людині так багато, а головне, так регулярно насолоди, як шлунок. Бійтеся знищити його».
На померхлому обличчі і в померхлих очах крайсагронома за'коливазгась подоба вдоволення. Таком^видать, <ан Гнатко-Безп'ятко з пекла нічим не догодить. От послав бог гостей проти ночі! Але мусиш годити їм, як чирякам.
Коли на столі з'явився святий хліб, і ипгнка, і сяр, і масло, і мед, і нестерпучії, Безбвродько сам узявся за старовинну, в зеленого сила шнпияу, яку чомусь назвав кшвою, там наповнив чарки, тагяув гусениці брів і змовявцьки прертк:
— Оті стрілися, дввродію, в жаданий час!
«В забійню, а не в жаданий час», — хотів відповісти Магазаник, але промовчав, бо на писках і синіх варгах нового правителя було стільки злостивого вдоволення, що не дай бог зачевяти його.
Безбородько почаркувався.
— Хтоіьнемо ж, добродійство, цю отруту за нового старосту!
— За якого старосту? — оторопів лісник у недоброму передпутті: біди не шукають — вона сама тебе знаходить.
— За тебе ж, за тебе, пане і добродію найшавовиіший! — засміявся Безбородько. — Хіба ми не знаємо, що старе веретено уміє прясти пряжу.
— Страх одразу приморозив Магазанику обличчя і нутро. От і попала душа на бісові жорна.
— Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
Опикій не помітив, як посмутнів господар, підбадьорливо ляонув його по плечі:
— Так завтрашній дспь запам'ятаєш — на сході оберемо тебе старостою! Дождалися таки свого! Дождалися і вистарались! Як іюио гепор ііа душі?
Лісник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
— А що, Оникію Івановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мої плечі така ноша.
— Ти не хочеш бути старостою?! — Між облисілими повіками здивовано і дражливо округлились очі змієїда. — Це, добродію Семене, не причулось мені?
— Не причулось, — відповів твердіше. Безбородько наіндичився, підвівся за-за столу, кинув мішок своєї тіпі на Магазаника і викотив з грудей обурення:
— А ким же ти, пане-добродію, хочеш бути в теперішній хуріовині? Які маєш забаганки і наміри?
— Хочу бути звичайним пасічником, як і мій батько. Мені і бджола може дати прожиток.
— Пасічником! — зазміїлась їдь на синіх устах Безбородька, а під очима зім'ятими циганськими сережками аж затіпались припухлини. — Він, змалівши-розумом, хоче тепер жити відлюдником, як у пні. Не вийде, голубе, сиднем сидіти і лежнем лежати! Не той час! — І погроза аж відслоювалась од його зарізяцького виду.
— Умгу, — подав голі крайсагроном, що аж бухтів, безбожно лигаючи шинку, куди тільки він, прожера, вергає її? Отак і дотеребить усю до кістки...
— Чому ж не вийде?
У голосі Безбородька заклекотіла жовч:
— Іще не догадуєшся? А хто має бути підпомогачем німецькій владі? Ти подумав над цим своїми крученими мізками? Чи Дон-Кіхот запаморочив їх? — тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
— Хай від молодших іде підмога новій владі, а мені вже здоров'я не служить — нездужжя прийшло.
— Що ти галамагаєш! До молодиць на жировисько він ще здужалий, а тут... І де твоя колишня нахрапистість поділася?
— Час і війна надломили її, — і сяк, і так опинається і одмагається лісник. — Час і каміння ломить.
— Час, який він не є, летить на крилах — лебединих чи гайворонячих, — на плечі ж людині скидає не пір'я, а важку ношу, — чиїмись словами пробу бнів Рогиня; все на ньому і в ньому було притлумлено безнадією, лише одні зуби не журились — спалахували золотими вогниками і так в'ялили уста, що на них лускою аж шерехтіла потріскана шкіра.
— Що, Семене, тебе лихоманить? — трохи охолов, щось прикинув Безбородько. — Хохломанська обережність чи страх?
— Хоча б і страх.
— Про колишню зрадливу фортуну війни згадуєш?
— І від неї маю пам'ятного: ще й досі її жорна гудуть у вухах.
— І даремно. Кайзерівську помилку гітлерівці не повторять. Не^же ти не бачиш, як тепер течуть політичні води і яку силу має Гітлер? Вважай, уся Європа вже під ним, а він не тільки на Москву, а навіть на Індію націлив

читати