Завантажити

я.
Магазаник нахмарився:
— Чим же я маю вигоджувати і частувати таких велебних гостей?
— Шинкою, свіжим медом в щільниках, щоб навіть бджола повзала на них, варениками з вишнями та сметаною. Барон — мисливець і любить, щоб за столом усе було просто, як у лісі. То шинку батуй шматюгами, щільники клади нерізаними, вареники ж став у макітрі.
— Хто ж їх наліпить тепер?
— А Василина? — згадав давню історію і трусонув своєю вовною, яку вже приперчили роки.
— Її тепер і золотим калачем не затягнеш до лісу.
— Тоді я з ресторану пришлю помогача — таку молодичку, що має не очі, а стріли: однією вцілює в залицяльника, а другою — в його добро.
— Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гості?
— За випивку не журися — самі привеземо, свою ж коренкову не став: барон до чужого зілля має дурну підозру. От ніби і все. А після втечі з лісу, що будеш робити?
— Я ще не думав над цим.
— Так ось тобі моя рада: завтра ж візьми майстрів і посеред майдану зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця, ти по скоропадщині знаєш, тільки ми її механізуємо блоками Круппа: пальцем смикнеш мотузку — і вже людина несе голову і душу під саму перекладину.
Знову страхіття вісімнадцятого року наблизилося до лісника. Він аж поточився, почувши, як на плечах скоропадчиків шелестіли шлики, а на шибеницях — молоді чуби.
— Ні, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмішкувато викривив синюшні губи:
— Не тикай мені під ніс перекорище, а рубай під корінь свої сумніви, бо вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
— Це той, що з чорнокнижників?
— Хай буде ію-твоєму. Запам'ятай його слова: «Тільки жорстокість, терор і страх можуть принести нам владу. Народ був рабом і буде рабом». А щоб приборкати раба — перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
— Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
— А це вже матерія не твого розуму, не воруши її язиком, — невдоволено відрізав Безбородько.
XI
От Оксана спросоння зіскакує з ліжка на долівку, трава на ній холодить ноги, а в сон, в тіло цвяхами вбивається потаємний стукіт. Хто ж це в запівдітау пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жінка лякається і стуку, і холоднечі, яка скувала її. Що ж робити? Що?.. Спрожогу хоче бігти в сіни, а хтось знову сухо б'є у надвірні двері. Надламуючись, Оксана припадає до постелі, будить чоловіка.
— Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?
— Що?.. Це ти, Оксано? — зі сну, не розплющуючи очей, посміхається чоловік, тягнеться руками до її голови, до її кіс, до її сорочки, од якої завжди віє татарським зіллям, лугом чи степом. Дивно, але й досі Стахові іноді не вірилось, що Оксана його. Тому й упадав, як міг, біля неї, намагаючись не відпускати жінку від себе. Піде вона в поле до картоплі або льону, а йому вже здається — пішла за тридев'ять земель, то й знайде якусь причину, щоб притарабанитись.
— Чого тобі? — І чаїть посмішку, і сердиться, бо ж хіба не знає, які є пащекуваті жінки?
А він, винячись, забубонить стиха до землі чи до співучих, з золотими голівками снопиків льону:
— Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду і піду собі помаленьку до своєї роботи. Хіба ж я винен, що ти і досі маєш приворотне зілля? Еге ж, не винен?
— Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?
— Не знати, хто кому навіки задурив голову, — та й піде спроквола. А вона ще довго буде дивитися йому вслід — і так, і приклавши долоню до очей...
— Сташе, продрімись, — вже починає трясти його плечі, щоб витрусити сон.
— Ти чого? — спросоння нічого не може второпати чоловік, перебираючи рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тільки, що в неї починає вплітатися бабине літо. Хіба ж давно він стрічав її дівчиною біля татарського броду? Кому вона тоді несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко відлетіли роки.
А тут до хатини відчиняються двері й перелякано тремтить голос Миколки:
— До нас якийсь чоловік прибився. Притиснувся до одвірка і стукає.
І тільки тес эр Стах підхоплюється з ліжка, тягнеться усім їідом на стук. У двері знову дятлом забили чиїсь пальці. Сну як Їж-було.
— Хто ж це, Стате? Не войіція? — І навіть употемкд чоловік бачить побіліле обличчя дружин».
— Чого їй до нас? — прислухаючись, він похапцем одягається, кладе руку на шовкові кучері Мдколки, притискає його до себе і збирається вийти з хатини.
— Почекай, Сташе. Краще я, — хрестом стала на порозі Оксана 'не пускав Стаха. — Ти он вікно відчини: може, тікати треба.
— Оксано, — вже посміхається їй. — Ти не дуже, того, лякайся. Це ніби наші добиваються.
— Які наші? — не сходить з порога.
— Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, — заспокійно торкається її плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пізньої осені на Оксанинім ліжку лежить лісове сіно, з ромашкою, деревієм, пижмою.
Оксана, вірячи й не вірячи, дивиться на Стаха.
—

читати