Завантажити

тоді сміху було в селі, а дехто ніяк не міг повірити, що без нечистого можна було заховати на горищі коня.
Згодом деякі забобонні, набравшися за чаркою сміливості, запитали про це Чигирина. А він, пригасивши посмішку, так почав віднікуватися, що всякий зрозумів про його знайомство з тими, які в греблі чи в болоті сидять.
— Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, — мало не зі сльозою в голосі попрохав страшенно віруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. — Пособляв тобі хоч трохи нечистий?
І тоді Чигирин оглянувся навколо і, наганяючи страху, зашепотів:
— Пособляв, Гнате. І не один — аж двоє їх було тоді: один біля даху порався, а другий, старіший, підліз під коня, взяв його на плечі і, хекаючи і валячись із копит, потаскав на горище. Думав: підірветься нечиста сила, аж не підірвалась...
Забута лісова просіка, де між коліями гарно піднялася шовкова трава, а в ній знайшли притулок ромашка і деревій білий та рожевий. Крізь дерева на дорогу впали надвечірні сонячні сіті, а далечінь аж грає чистим барвінковим небом. І ніде ні голосу, ні душі.
Та ось на просіку вискакує свіжа тачанка і дві підводи. На гачанці з близнюками сидить Сагайдак, далі править кіньми незворушний Саламаха, а позаду з братами Бересклетами сивіє мудрий Чигирин. Старими вузькуватими очицями він перший помічав поміж деревами якусь постать, неквапно прикладає до плеча гвинтівку й одразу ж опускає.
— О! Та це ж Гордій Горбенко! — пізнає свого давнього знайомого.
Тепер усі помічають старого, а він знічено, з гладущиком у руці йде ближче до просіки, щоб не подумали про нього недоброго.
— Діду, чого никаєте тут? — зіскакує з тачанки Сагайдак.
— Ліс великий, то й никаю, — і вже несе посмішку Чигирину. — Добрий день, чоловіче.
— І тобі добрий, Супиці збираєш?
— Та ні, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним, крадькома скинув мішок солі, — може, знадобиться.
— От спасибі, Гордію, де ж вона?
— За двадцять кроків од вас, під тими трьома березами, що з одного кореня виросли.
— Діду, звідки ж ви знаєте і про нас, і про сіль? — дивується Сагайдак.
— Бо я з Михайлом Івановичем стрівся цими днями в лісах, коли він тільки сам на безхліб'ї та без солі пастушив. То й бувайте здорові.
Чигирин торкається рукою плеча Горбенка.
— Гордію, а ти не зможеш нам розжитися на коні, щоб такі були, як змії?
— Помізкую, оглашенний.
Партизани прощаються зі старим та й рушають у свою дорогу. Хто тільки повернеться з неї, бо що ця жменька зухвальців супроти навали Гітлера? Та, бач, самохіть ідуть на смерть.
Старий, сумно похитавшії головою, повертав до оселі Магазаника, а партизани беруть на узлісся, ближче до того путівця, що через якихось півтора-два кілометри добігав до чорного шляху; на нього тепер не поткнешся, бо там і камінь утомився від чужого заліза, на путівці ж можна підстерегти машину-другу. Тут не так їдуть війська, як нишпорять заготівельники чужого.
Біля густого березняка, який острівцем підходить до путівця, партизани зупиняють коней. Гримичі миттю зносять з тачанки «максима» і примощуються біля нього в улоговинці, а ліворуч і праворуч залягають брати Бересклети і Чигирин. Все це робиться в цілковитій тиші, наче не люди, а тіні впали на землю. Перший урок засвоїли побратими. Жаль, що так мало у нього бійців.
Сагайдак присідає біля близнюків.
— Все чин-чином, — пошепки заспокоює його Роман. — Патрони підрівняли, щоб не було перекосу...
— І вода в кожусі джерельна — хоч сам пий, хоч гостей пригощай, — приховуючи хвилювання, посміхається Василь.
Гарні хлопці, недарма він узяв їх у загін. Обійшовши усіх побратимів, Сагайдак іде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тіней лісу, а з другого — до задуми колосків, і прислухається, як відходить день. Чи ж попадеться хто?..
І, неначе відповідаючи на його думки, від чорного шляху заклубочилась курява. Сагайдак притуляє до очей бінокля. Ні, то не ті, кого він очікує: дорогою трюхикають низькорослі коненята, а на возі підстрибує кілька житніх снопів і сидить чорнява молодиця, однією рукою вона держить віжки, а другою притримує біля грудей немовля. Ось уже і плач його чути. А матір, прихиляючись, то агукає йому, то вйокає неквапним коненятам, які тягнуться до колоса. Видать, пішов чоловік воювати, а дружину й дитя залишив напризволяще. Риби, жінко, крутися біля землі, рости дитину та чекай мужа з війни. Чи дочекаєшся тільки?
Ось молодиця притримала гнідашів, притулила дитину до пазухи, і оцей білий вузлик, припавши до грудей, одразу заспокоївся, а па смаглявому обличчі матері пробилась зажурена посмішка, та враз і зникла: позаду забурчала вантажна машина.
Прикипіли партизани до землі, а кулемет і гвинтівки повернули на ціль.
— Відставити! — тихо дає наказ Сагайдак, бо ж поруч їде мати з дитям, хай до самого твого дому, хай крізь усе життя шумить вам пшениця. І зітхає коли б то воно було так у цьому світі, якому не вистачає розуму на життя.
Машина,

читати