Завантажити

і вже сивина, як стигле жито, падає на очі. А й не нажився... Знайшов час для жалів. Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скіфів: «Жодному ворогу, що напав на їхній край, вони не дають врятуватись». Отак-то!..
А вже копита вибили гул із дороги, заскрипіли колеса, замаяли гриви коней, і партизани під рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обігнавши всіх, не виїхала — вилетіла тачанка близнят, яку партизани прозвали колісницею Іллі-пророка.
— От їдуть, аж осі горять! — позаздрив Іван Бересклет. — Не я буду, коли не розживусь на такі коні! Чуєш, брате?
— Та чую.
Тепер Сагайдак і Чигирин, звісивши ноги з полудрабка, сидять плече в плече на возі незрушного Саламахи і впівголоса радяться, як мають десь післязавтра зустріти ворога.
— Дороги до лісу треба замінувати, — каже Сагайдак.
— Та треба, — погоджується Чигирин і кресалом вибиває з кременю вогонь. — Тільки чим?
— Хоча б обманом, — підсміюється Сагайдак, — Як ти на це?
— Обманом? — зважує і думкою, і рукою це слово Чигирин. — Скільки ми знаємось, не чув про обман від тебе, то кажи, що вигадав.
— Зробити видимість, що вони заміновані.
— І це діло при нашій бідності, — не квапить Сагайдака і знов вибиває з кременя іскри. — Який вечір гарний.
— Славний. Земля і небо куряться, а зорі зоріють.
— А зорі зоріють, — аж зітхнулось чогось Чигирину. — А житечко осипається.
— І доля чиясь осипається...
— З чим тільки післязавтра наша доля зіткнеться?.. — наче сам з собою радиться Чигирин. — Три дороги ведуть до лісу. Двома не всюди проїдуть машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там біля западини я, причаївшись у лісі, і стрічав би фашистів.
— Як сходяться думки, — наче здивувався Сагайдак. — Малюй далі картину.
— Малюю. Якимсь пеньком вакурат «замінуємо» дорогу, пару дротиків протягнемо, то хто їхатиме — і зупиниться. Далі, може, й стирлуються всі біля нашої вигадки, а ми з засідки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут — несподіванка. От і вибрав я найкращий варіант.
— А другий який? — веселіють очі Сагайдака.
— При нашій бідності знову ж треба несподіванку брати в спільники. Не зупиняться фашисти біля нашої міни — пропустимо їх вперед і вдаримо ззаду. А коли вони отямляться — зникнемо в лісах. От і шукай вітра в полі. Яку ж ти гармату надибав?
— Дрібнокаліберну.
— Теж добре. Тепер слухаю третій варіант...
— Може, навіть доведеться підпустити фашистів до нашого копайгородка і там їх накрити вогнем, — тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: «Яка невідповідність між оцим вечором, що зорі зорі, і післязавтрашнім днем, що відбере не одне життя...» Самим присілком близнята притримали своїх золотогрввців, по тінях дерев і журавлів під'їхали до Оксаниної оселі. Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвір'я, обійшов хату з причілка і постукав у віконце комірчини. Незабаром з нього висунулась розкуйовджена голова Стаха.
— Не додивились, дядьку, сну? — тихо засміявся парубок.
— А-а-а, це ти, вітровій! — посміхнувся чоловік. — Чого тобі проти ночі?
— Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на ній фашистам заграємо польки.
— Теж мені музики! Сагайдак прислав?
— Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сіні чи в .соломі?
Стах покосував на двері комірчини, з віконця вискочив у город і обережно з Василем пішов до старої клуні. Розчинивши браму, вони швидко розневолили гармату і вже разом із Романом витягнули на подвір'я. Тут Стах глянув у далину, що насочувалась місяцем, і зітхнув.
— Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро віддавати? — пирхнув Роман.
— От аби, хлопці, зараз із цієї бандури гахнути по отих поліцаях, що на дзвіниці засіли!
В Романа зразу ж спалахнули очі:
— То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випортків! — І аж навшпиньки підвівся, придивляючись до дзвіниці.
— Жаль тільки дзвонів буде, — теж повернувся до далини Василь.
Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невідь-коли вишугиула з хати і причаїлась у вишняку.
— Яке мале, таке й старе — один розум. А ви подумали, що потім за якихось двох пришелепуватих поліцаїв увесь присілок вогнем доконають?
— Отакої, — скрушно сказав Стах. — І чого ти не спиш?
— Еге ж, еге ж, — закивали чубами близнята. Потім Роман широко посміхнувся Оксані: — Це ж ми, тіточко, пожартували собі, а ви вже й переживаєте.
— І я так подумала, що ви жартома гатили гаті, — насмішкувато відказала Оксана і вийшла зі своєї схованки.
Коли на подвір'я увійшли Сагайдак і Чигирин, близнята застережливо звели на неї очі.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
— Які ви, тіточко, гарні, — вдячно шепнув їй Роман. Жінка тільки зітхнула, глянула на дзвіницю, і тіні давніх років
підійшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевірив
замок і тихо сказав їй:
— Виручай.
Після цього слова навіть близнята притихли, стали на межі перед своїм першим боєм. Яким тільки буде він? Свинцю вони не пожаліють фашистам, а ті не пожаліють і їм.

читати