Завантажити

хліба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хліб — хто насущний, хто кривавий, — пасічник встає з призьби, йде до комори й виносить звідти невеличку, до ладу запечатану довбаночку. — Бери, Кирюшо. Це з мого вулика.
Тепер чорні стиснуті губи Кирюші проклюнула посмішка:
— Розумні ви, діду, та все одно не вмієте жити на цьому етапі. Я на вашому місці таку солодку розвів би комерцію, що святі Зосим і Савватій у самому раю позаздрили б мені.
— Тоді ставай на моє місце, а ми побачимо твої торги і виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на ліс, кивнув головою старому, та й, розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подріботів двору.
До дідуся підійшла Ярина:
— Чого приходив той гицель?
— Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрітися хотів.
— Хай він з лихою годиною зустрічається.
В далекому полі неохоче сходить ще заспаний місяць і починає вибілювати хмари, які заснули край землі. Стороною знову натужно загули бомбовози, а біля ставу заіржали коні.
— Іди вже, дитино, додому.
— Чого ви гоните меяе? Може, хтось має прийти до вас?
— Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
— А хто — таємниця? Вже й від мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на місяць і неохоче відповідає:
— Не така вежі таємниця для своїх, але тобі не треба бути тут. Отe ж прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасіці не буде й одного пня. То втямила, що воно й до чого?
— Не зовсім.
— Лихо примушує щось робити. Отож вулики я під розписку віддам надійним людям, а коли повернуться наші, то знов зберемо пасіку. Це і всі мої таємниці.
— Вам за таке нічого не буде?
— Поживемо — побачимо.
— Ой...
Яринка обома руками охопила дідуся, притулилась до його плеча.
— Чого ти, маленька? — великою рукою прикриває її плече, на якому дрімає вишита калина. — Чого?
— Бережіть себе, дідусю.
— Постараюсь, бо хоч і гарне місце облюбував на цвинтарі, але не дуже хочеться туди поспішати. Біжи, он уже в долині підводи скриплять. Це до мене.
Коли Яринка вибігла на стежку, що вела до присілка, пасічник виніс з хати зошит і олівець, потім засвітив саморобну воскову свічку, приліпив її до столу і став очікувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сімейку, щоб не понівечили її песиголовці. Треба не забути скропити водою тих бджіл, які ночують на льотках. Спека, то й комасі хочеться бути надворі. От чи завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нічого не знає? І хитрий, і викрут. дивий, і навіть розумний він, та карбованець розчахнув йому і ровум, і душу.
Старий поволі пішов на пасіку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи, а смутку побільшає без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали обважнілість з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в самісіньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвір'я вже сплеснув занепокоєний голос:
— Гей, діду, ви живі?
«Теж мені питаннячко. Хоча ніколи, не завадить перевірити:
живий ти чи ні».
Біля самого хутора заскрипіли колеса, як усе життя скрипіли йому, бо ж сам умів їх робити — і з ясена, і з дуба. А березові маточини і шпиці вимочував у криниці, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навесні пахла березовим соком, а восени яблуками.
І знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив ві коней, ні підвід, тільки побіля хати мерехтів відсвіт самотньої свічки...
Добігши до присілка, Яринка зупинилася коло своїх воріт: прислухалась і до хати, і до клуні — чи не стоять там коні, а потім пішла до броду; в глибині його купались місяць, зорі і сум. І такий розпач охопив дівчину, що аж почула, як в'яне уся. Великий світ, а де подітись у тобі? Сподівалась на братів, та вони підкосили надію, мов травицю. Безсовісні...
Зіщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: «Як їй із Мирославом попасти до Сагайдака. Чи він теж послухав братів? От аби в загоні був Івась Лимаренко, то заступився б за неї. Де він тепер, у якій стороні?»
І враз татарський брід бухикнув веслом. Хто це такий пізній?! Вона схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увійшла у воду, придивляючись до синьої далини і синьої води, в якій колись під берегом долонями ловила свою зірку. Знову бухикнуло весло. Ні, Івась так не веслує. Але що це? Невже його човен? Чи тільки здається? Ні, таки Івасів! Але чого бухикає, а не виспівує чи зітхає весло? Ось човен заховався за очерет і вже вигулькнув недалеко від неї, та на ньому сидів не Івась, а незнайомий парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, і тут її наздогнав тихий голос:
— Почекай, дівчино. Не бійся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього зіскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
— Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? — посміхається, а з смолистих брів аж скапують іскорки промінців.
— Ярина, — здивовано прошепотіла вона.
— От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути її важче, А я Дмитро Лелека. Чула про такого?
— Чула! — мало не

читати