Завантажити

вікнамр в кущах калини розшумовується і розшумовується вітер, і червоні кетяги стукають у шибки.
Калиновий вітер! Як він любив з Мирославом прислухатись до нього біля татарського броду. Блиснула блискавка, і на калиновий вітер упали перші краплини дощу.
Данило хотів підвестися, але зі стогоном упав на постіль. У цей час відчинилися двері, і до кімнати, згортаючи долонею з вій дощові краплі, увійшла Ганнуся.
— Як ви? — несе йому ласкаву жалостинку. — Ось я зараз ви; дою корову і принесу вам парного молока. Будете пити?
— Ганнусенько, дівчинко, я зараз навіть коня з копитами в'їв би.
— Таке скажете! — береться посмішкою увесь вид дівчини.
— Здається, ніколи не був таким голодним.
— Бо стільки постите.
— А скільки?
— Вже другий тиждень пішов.
— Другий тиждень? — здивувався, не повірив Данило.
— Еге ж, бо з вас дуже багато крові витекло. Але все минеть це так наш лікар сказав. А він людина знаюча.
— Гарний ваш лікар?
— Дуже гарниі. Вже сорок років у нашому селі лікув людей І трохи химерув, — дівтана поправляв косу, що пахие дощем, і прислухається, як за вікнами шаленів негода.
— Як же він химерує?
— Завждиз самої раяньої весни і до снігу ходить тільки босий. Толстовепь. І все чогось раніше бурчав на владу. А тепер, як прийшли фашисти, то іншої каже: — Радянська влада — це люди! Ганнусю, як я потрапив до вас? Годі вже говорити — ще завтра буде день. Тільки це скажи.
Вас пораненого принесли двоє військових до моїх родичів, ті привезли до мене, бо я зараз сама-самісінька. А зараз мовь, — приклала палець до вуст, війнула косого, війнула блакит» спідничкою і легко зашурхотіла босими ноженятами по дощі.
«Як сама молодість», — подумав Данило, згадав свою Мирославу ву почав прислухатись до дощу і калинового вітру.
 
XIV
День склав свої білі крила, а чі вечір підняв чорні й послав на землю сон. Колись він ходив по вуличці в полотняній кошулечпі, а тепер на вулиці, як сич, стовбичить поліцай. Тому й оминав вулиці і вулички свого села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава дихає туманом, він випетлює на городи і поміж стінами кукурудзи та конопель, поміж картоплею, просом і лапатим гарбузинням сторожко добивається до своєї оселі, що виглядала його і в громадянську війну, виглядає і тепер. Тоді його ноги носили, наче в них днював і ночував вітер, а тепер поважчали, і руки поважчали, напевно тому, що стільки жил повибивалось на них — хоч мотуззя плети. Літа!
Ось він пірнає у хвилі пахучої матірки і зупиняється біля вориння, що відділяє город від подвір'я. Ніби нічого не змінилося тут. Так само над вулицею спинаються в небо високі ясени, так само вишні обсіли постарілі плечі його хати-білянки, так само у вікна її заглядають безсонні рожі і зорі. І як водночас змінилося все. Навіть у цю тиху хату з чужих доріг уже прилітало гайвороння видирати його постарілу душу. Скільки знову намучилась та ще й намучиться Марина. От чиїй долі ніяк не позавидуєш. І посмутнів чоловік, думаючи про свою вірну дружину, з якою за вік навіть посваритися не зумів. А скільки ж через нього довелось нагорюватись їй? Як тільки вона терпіла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, він бачить біля ріжка хати стовп з навкіс забитими кілками, на них начіплялося з півдесятка глечиків, і чоловік полегшено переводить подих: отже, в домівці немає чужих. Тоді тихенько до причілка, що острішками нависає на город. Тут Чигирин розгорнув руками рожі, струснув з їхніх келихів росу, розбудив джмеля, стукнув у заволожене ніччю перехрестя рами і завмер з непевною посмішкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак стрічався зі своєю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку жінку, люблячу, щиру, з отим привітним смаглявим обличчям, на якому гарно переважуються брови, усмішка і насмішка.
Через якусь хвильку до вікна підійшла Марина. Навіть спросоння вона встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жінка припала до шибок і враз, чого ніколи не бувало, сахнулася, тихо зойкнула, майнула рукавами, зникла в темряві, та згодом знову з явилася, сперлась на підвіконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи, може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапаеться за автомат і так прислухається до тиші, що вона починає йому бити у дзвони. А Марина тим часом стала марудитися біля вікна, не можучи розчинити його. Прогоничі, певно, заїло? Нарешті відчинила, ще якось дивно приглядаючись до нього. Не пізнає, чи як?
— Це ти, Михаиле? — нарешті запитала невпевнено, не голосом — самим болем.
— Хіба я тепер на когось іншого схожий? — прошепотів він, підходячи до самої призьби.
— Ой Михаиле, це ж ти!.. — ніби нарешті впізнала, і плач затіпав її плечима.
— Та що з тобою? — торкнувся руками її чорної хустки, яку Марина носила в дні жалоби.
— Нічого, нічого. — Жінка темними квітами рукава витирав сльози і вже ніби спокійніше питає: — Прийшов? Отак питають матері дітей, що дуже

читати