Завантажити

хапаються за зброю та й одразу ж скидають руки з неї — од воріт, метляючи косами, біжить-летить така знайома постать.
— Навіжена! — дивується і посміхається Василь.
— Безклепка! — бурмоче Роман.
А «безклепка», сміючись і ойкаючи, падає спочатку в обійми одного брата, а потім другого.
— Де ти взялася, розумнице?
— О, спочатку безклепка, а далі — розумниця. То щось середнє знайдіть. — Яринка мружиться на радощах, поправляє карабін, коси і однією любов'ю дивиться на братів.
— Лебідонька наша, — торгає її вільне плече Василь.
— І язичниця заодно.
— Змарніла наша донечка, змарніла.
— Ой братики, як я скучила за вами, — горнеться Ярина до близнят. — Пішли ви на ту залізницю, а моє серце хтось лещатами зчавив. Місця собі не знайду.
— А потім знайшла помело і не знати чого полетіла вночі.
— Не вночі, а вдень, і не пащекуй, Романе, бо ж все одно любиш свою сестрицю.
— Було б кого. І як той Івась Лимаренко буде витримуваги любов з таким характером?
Яринка одразу спалахнула, та стримала себе і повела ечима, певне, туди, де жив її Івась.
— Розкажи, Романе, як вам на залізниці було.
— Бачили там зіллячко, схоже па тебе.
— Тільки й того?
— Та не тільки це.
— То завтра підем на залізницю?
— Напевне, підем. Ти ж, Яринко, не просись із нами, — сумнішає Роман. — Мама сльозами благала оберігати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка наша.
— Ой Романе, — замлинкувала віями Яринка. — Хіба ж я можу без вас залишитися?
— Спробуй. Вечерю зготуй нашій сім'ї, і як ти не побоялася вночі шукати нас?
— А в кого ж я сміливості позичала? У своїх братів-соколів.
— Така ти гарна сьогодні, — Василь вліпив у щоку сестри поцілунок.
— Оце можна було б навіть раніше зробити, — не розгубилася Яринка і підставила другу щоку Романові.
— Як мед, то й ложкою, — чмихнув той. — Зіллячко всюдисуще.
А «зіллячко» ще раз глянуло в далину.
— Давайте посідаємо зараз на коні і хоч на часиночку заїдемо додому.
— Чого захотіла? — похитав головою Василь. — У нас уже, напевне, починають цвісти чорнобривці.
— І мати Яринку називають — мій чорнобривець. А нам, бач, не пошкодували рудої фарби.
— Золотої, Романе! — пирхнула Ярина. — А тепер, братики, по конях... до калинового мосту... Коли то ми доб'ємось до нього.
— Доб'ємось, сестро! — Романові очі блиснули завзяттям, рука лягла на автомат.
А Яринка косою притулилась до плеча брата.
— Тихо в лісах, аж чути, як роса випадає. Аби ж так тихо було у світі.
Враз Роман насторожився, застережливо підняв руку, потягнувся вухом до шляху. Biн перший почув бурчання моторів, значуще перезирнувся з Василем, а Ярині наказав:
— Сідай, люба сестро, на свого коника і щодуху мчи до Андрієвої сторожки. Ми тебе наздоженемо.
Ярина зблідла, благальне подивилась на брата.
— І не просись, і не молись. Мети до коня! В Яринки затіпались уста.
— Без вас я нікуди не поїду. Нікуди!
— Я що, язичнице, сказав тобі?! — грізно метнув бровами Роман.
— Чула, може, повторити? — І така затятість застигла на її висіченім обличчі, на ліплених дугах брів, на припухлих губах, що Роман спересердя пропік сестру поглядом, чортихнувся.
Тоді Яринка негадане підійшла до нього, а в голосі її забриніли сльози:
— Романочку, не злися, не чортихайся, хіба ж я в тебе така погана? А без вас я не можу...
— Вигрібай, дівко, з себе жар, бо і нас спалиш, — не знайшов чого кращого сказати Роман і посміхнувся «язичниці». — А тепер до коней. Перевірте сідла!
Від коней усі навзгинці зі зброєю в руках почали скрадатись ближче до шляху і в чеканні застигли під старими деревами. З долини накочувався і накочувався густий гул моторів. Ось і фари зблиснули, прострелили придорожні дерева.
— Колона йде, — невдоволено прошепотів Роман. — Чом би долі не послати якусь однісіньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
— Ноги ні, а руки тремтять — не звикли до карабіна.
— Карабін — не рогач. І не здумайте без команди стрелити.
— Не здумаєм, — відповіла Яринка, бажаючи якось піддобритись до брата. А холод і жар ходили по її тілі, як їм хотілося. «Чого вам треба від мене?» Вгамовувала їх і вгамувати не могла.
Гул усе наростав, по шляху, схрестившись із місячним смутком, уже пританцьовувало мертвотне світло фар, а в ньому борсались і гинули кущі відпару й туману. Якось одразу збільшилось громаддя вантажних, критих брезентом, машин; обдавши партизанів пивом' і чадом, важенні «хеншелі» проскочили мимо них, і вирівнялись п'яні, переламані тіні, і заремствував листям наїюяоХавин ліс.
— От і все, — зітхнув Роман. Він міг би вгатити чергу в якусь машину, але зараз із ним була сестра, оте створіннячко, над яким весь час то він насміхався, то вона в'їдалася в нього. І така ні така любов.
Зїтхнув і Василь, який, мабуть, мав більше лірики в душі, аРоман, і, звертаючись до машин, що даленіли, запитав сам питав:
— Доля, де ти?
Доля, напевне, почула партизана, бо узлісся знову озвалося дадним, з

читати