Завантажити

на крутія перешерстився? От хто б сподівався, що затурканий Рогиня, який найбільше цікавився тим, що було кілька тисяч років тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду важить Мирон? Може, на лісничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
— ??? ???!
Лісник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з кишені браунінга.
— Що ти, Михаиле! — зблід Мирон.— Це свої. Чужі не так вриваються.
— Відійди!
Відчинилися хатні двері, і в рамі одвірків, посміхаючись, став плечистий, оцупкуватий Левко БІЯЄЙКО. Він глянув на Чигирина, на його зброю, поплескав п'ятірнею по кишені, де, певно, теж таке добро лежало, і розсипав на порозі сміх.
— Ось так тепер стрічаються голови передових колгоспів.
— Бо твій підпомагач хитрував зі мною, як циган на ярмарку,— насварився Чигирин браунінгом на лісника.
— Тю на тебе,— присів лісник.— Ще твоя цяцька зі злості гахне.
Колишні голови обнялись, пбчолоявкйлись і весело сіли за стіл. — Тепер і по чарці можиа! — радів Козуб і бісиками ощасливлював Чигирина.— Жаль, що півник утік.
— Здалеку лисячий дух учув,— шпигонув Чигирин.
— Піду я щось коням кину,— делікатно залишав їх лісник. І тільки він переступив поріг, волоокий Біленко допитливо поглянув на Чигирина:
— Що у вас, Михаиле Івановичу? Партизанські чи якісь інші справи?
— Партизанські. Тепер з дрібними сором іти до людей. Як тобі ведеться?
— Тяжко, Михаиле Івановичу,— посмутнів Левко.
— З підпільним райкомом чи обкомом в якісь зв'язки?
— Аби ж то були. А як у вас?
— Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?
— Чому не знати? Не раз в області по президіях сиділи, був такий час. Це ви карателів колошматили? Кажуть, більше сотні їх полягло кістьми?
— То вже люди перебільшили, але було і крику, і тиску, і писку. А як у вас?— Ще нема чим хвалитися. Тільки поліцаїв у одному селі втихомирили. Сили поки що малі.
— От, щоб збільшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами.
Левко мерзлякувато повів плечима й одразу насупився, сірі очі його потверділи, потверділи й уста, замкнувши слово.
— Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повів головою і, не дивлячись на Чигирина, глухо сказав:
— Передасте Сагайдаку, що ми ні з ким об'єднуватися не будемо. Ви партизани одного району, ми — другого, і кожен має думати про своє.
Чигирин оторопів.
— А чи не здається тобі, Левку, що ми всі і кожен тепер маємо думати не про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
— Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю і про народне.
— Невже це твоє останнє слово?
— Останнє, — твердо сказав Біленко. Чигирин, і обурюючись, і дивуючись, запитав:
— Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свій гонор втратити?
— Не це, Михаиле Івановичу, — поморщився Левко. — Боюся одного: зради. Хіба ви з історії не знаєте, скільки загинуло найкращих людей через зраду? Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я ні до кого не піду і нікого до себе не прийму, якщо він неперевірений, себто якщо він не нашого району.
Чигирин підвівся з-за столу, гнівно кинув Левкові:
— Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосібником.
Левко теж спалахнув:
— Думайте собі, як хочете.
— Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партією, перед народом?
— Це вже покаже час, — Біленко підвівся, глянув на ліс, на сонце, що з гілки на гілку опускалося в надвечір'я.
— Зрештою, Левку, на якусь операцію ми зможемо об'єднатись? Наприклад, у слушну годину напасти на район?
— І на операцію не будемо об'єднуватись. Живіть ви самі по собі, а ми самі по собі.
«Пропащий день», — тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу, жаль було і цього красеня без однієї клепки, який сам собі готує поразку. Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Після довгої мовчанки запитав:
— Неііже в тебе і партизани думають отак, як їхній командир?
— Точнісінько так! — трусонув чубом Левко. — У нас демократія.
— Демократи навиворіт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь завдання?
— Таки голосуємо. А що ж тут таке?
— Дивись, щоб такою демократією загін не розвалив.
— Не розвалю, — пообіцяв Левко.
Похмуро попрощалися колишні голови. Біленко, уникаючи погляду Чигирина, зібрав докупи серпики брів, у роздумах вийшов на подвір'я, щось сказав Миронові, який крутився між стогами і ворітьми, та й зник у лісах.
Через якусь хвилину до оселі ніяково зайшов лісник, він з жалем розвів руками: що, мовляв, поробиш із отим Левком, і каже
ТІЛЬКИ ОДнО СЛОВО:
— Буває.
— Та буває.
— Він що набереться розуму.
— Будемо надіятись. Тільки цей розум треба з нижчеспипня до голови перегнати.
На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмішка.
— Час пережене. Може, тобі, Михаиле, кілька півників кинути на дорогу? Тобі буде молодий спів, а мені старий крик від баби. То як?
— Якщо зловиш, не відмовлюсь од такої розкоші. Нам і старий

читати