Завантажити

буде гаразд, — освітила його таким поглядом, якого, певне, і в світі немає, поправила зброю. Ось тобі й тендітна вербичка з карабіном на плечі, ось тобі твоя вірна доля.
— Коли б то на гаразди пішло, — невесело підсміюється над собою, а в думках то стрічається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для цього і в снах, і наяву поспішав сюди. Тут не пожаліє себе, не пожаліє й фашиста, будь проклятий він!
— Уже й підходимо до своєї домівки! — зупинилася, обернулась до нього Мирослава. — Я до своєї землянки одразу ж звикла. І вдень, і вночі ліси натрушують на неї свої шуми. Прокинешся від них — та й згадуєш і свої поля, і татарський брід, і калиновий вітер.
Данило посміхнувся:
— Ти зараз така, наче з калинового вітру вийшла.
— Гарна тобі? — запитала ніби з насмішкою і потягнулась до нього.
— Найкраща у світі.
— Не розкидайся так світами... Нам у землянку близнята півня кинули, не півня — віхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кидається на кожний згук лісової птиці,
Негадане тихий оклик:
— Стій! Руки вгору! — І одразу ж веселий сміх. З-за дерев, плече в плече, виходять зі зброєю в руках Роман і Василь, високі, статурні, буйночубі, вони йдуть між деревами, як боги лісу, а за ними двома стежинами сивіє оббита трава.
— От же вреднючі, неодмінно треба налякати! — удавано сурмониться Мирослава. — І хто вас навчив так маскуватись?
— Секрет партизанської фірми, — близнята щиро вітаються з Мирославом та Данилом. — От і ви прибилися до нас!
— Прибився, — хвилюється І навіть заздрить близнятам Данило. — Не проженете?
— Таке скажете в неділю! — щиро дивується Роман, якого Василі, чогось називає старшим. — Побудьте тут, я піду до Сагайдака, бо порядок є порядком. — Він легко зникає в тінях, в шумах, в деревах, а за ним іде Мирослава, бо навіть їй не можна стояти біля дозорця.
— У нас командир не терпить безладу, — пояснює Василь, придивляючись до лісу й дороги, яка вже навіть у коліях береться зіллям — давно, видно, не їздили по ній. — Спробував дехто сваволити, так потім пік раків перед усім загоном. А одного індивідуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону. І недарма — він уже примостився у церкві дячком. Святі книші, каже, черево не розривають. Що ви на таке скажете?
Данило прислухається і не прислухається до мови Василя, бо думки йдуть урозбрід, а хвилини тягнуться, ніби вічність. Здається, не дні, а роки він чекав цієї години зустрічі. А хіба не роки? Бо ще з дитинства, живучи романтикою книг і живих оповідей, не раз бачив себе партизаном. От і маєш тепер ділом підтвердити, на що здатний.
Між підкучерявленими дубами виринули Сагайдак і Чигирин. Забуваючи все, Данило на якусь мить задерев'янів, а потім бігцем кинувся до них і розгублено зупинився.
— Проворний! — приязно посміхається йому гриб-боровик, що зветься Чигирином.
— А він завжди був проворним, — так говорить Сагайдак, ніби вони вчора бачилися, й обіймав Данила. — Здоров, здоров, голубе.
— Добрий ранок вам! Добрий ранок! — переводить дух Данило і чує щем в очах. І до цього часу не потверділа його душа.
— Неначе зрадів? — лукавить Сагайдак і, підбадьорюючи, плескає його рукою по плечах, скидає з них якусь частку тривог. . — Зрадів, Зіновію Васильовичу. Так думалося про цю зустріч, так думалося знайти партизанів.
— От і знайшов — і партизанів, і... партизанку... Ти до нас в гості чи назовсім?
— Назовсім, якщо приймете.
— Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, — жартує — не жартує Сагайдак.
— Буду, Зіновію Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.
Не поспішай, буде ще й пекло. Тепер воно не казк», — зідокупи брови командир. — Бив Марко чортів у пеклі, маємо бити. Що ж, ходімо до нашої оселі. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при мені.
— У нас ноги треба мати заячі, а душу орлину, — мружиться Чигирин.
У землянці всі триє сіли за стіл, застилений не скатертиною, а німецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на ній і свій райцентр, і своє село, і ліси, і болото, в серцевині якого також була якась позначка. Чи не там, до колись уночі йому обізвалась журавлина сурма? Чим же зацікавило болото Сагайдака? Не знав чоловік, що там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанів. Сагайдак, глянувши на облізлу Данилову гвинтівку, несхвально похитав головою, а далі запитай:
— Як воював у армії? Яку маєш спеціальність?
— Моя спеціальність — підривати залізниці, станції, мости.
— Навіть мости?! — пожвавішав і ніби не повірив Сагайдак. — Ось саме над цим ми найбільше й мізкуємо, — поклав руку на плече Чигирина. — Та велику бідність маємо: вибухівки нема, детонаторів теж. Два поїзди сяк-так спустили в безвість голими руками.
— Як це руками? — не повірив Данило.
— Саморобними лапами позривали костилі, трохи розсунули рейки — от і вся наша техніка. Що ти скажеш на це? — Із надією подивився на Данила.
— Сказати можна тільки одне: цю техніку треба

читати