Завантажити

ні в кого він не бачив такої розкоші, яка мала кольори і золотої, і пізньої осені. І чого він знову потягнувся до неї, як давнього петрівчанського вечора? Отак, може, любощі, перегораючи, і знаходять свій пізпій берег, свої коси, де повінню гуляють розмаїті осінні барви й пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотілось стати матір'ю, та він, певне, колись спасався колиски більше, аніж домовини... Ось вдивляйся в жіночі принади і думай щось недодумане, бо ж і твої роки вже вчувають свою межу... От на яких тільки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи потрібні ваги в твою осінь? Та ще в таку страшну осінь?..
— Не вкручуйте в мене очі, як шурупи, — невдоволено сказала Василина і погасила трепетний вогник свічечки.
Магазаник стрепенувся, зяавив негадані сентименти, зчавив душу і не знайшов у ній путящого слова.
— То маєш приймака чи перелюбця?
— Не меліть, Семене, дурниць, не перекидайте свої гріхи на інших. — І насмішка проклюнулась у слові: — Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нікому старосту добрим здоров'ям навістити.
— Чого ти мені цим старостою в очі цвікаєш? Невже забула все, що було між нами?
У голосі Василиниозвалось глибоке обурення:
— А що в нас було, крім чаду і срамоти? Хіба ж ви хоч трохи любили мене? Тільки груди щоразу нівечили мої, — торкнулась руками до сорочки, — Ідіть!
— Піду, не зсипай так скоро, хоч і оприкнів тобі, — спалахнув Магазаник. — Ще гляну, що на другій половині хати робиться.
— Там тільки городина та квашенина.
— А коли приймак?
— Прийдете вдень — і обдивитесь хату.
Жінка не може заховати тривогу, а староста насочується підозрою: що ж вона приховує від нього? Ох цей відьомський ріді Кого він тільки не дурив, починаючи з Адама?
— То показуй другу половину.
— Квашених огірків та помідорів не бачили? ' — Побачим, побачим, які в тебе помідори.
— Ще курей переховую в солом'янику.
— В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?
— Щоб гицелі не добрались до них.
І несподівано десь, чи не з горища, почувся довгий стогін. Магазаник здригнувся, спрожогу вихопив з кишені пістоля, а господиня вклякла на місці.
— Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтіла:
— Нікого нема.
— Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходімо в сіни.
— Не треба, Семене, — благання низинно озвалося у її голосі... — Ось я краще вечерю зготую.
— Бач, коли про вечерю згадала! — шаленіє Магазаник. — Тепер обійдемось без неї. Хто в тебе? Комісар, партизан?
— Хіба я знаю?
— А хто тобі підсунув його?
— Сам уночі городами приповз. Він тяжко поранений у руку і груди.
— У груди? Ось заберем його в лікарню, а там уже розберуться.
— Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! — заплакала Василина і руками, і станом припала до нього.
— Так що ти хочеш? Щоб твої сусіди тицьнули на мене і я за когось на шибениці гойдався? — Він відштовхнув жінку, швидко вийшов у сіни, знову засвітив свічку і наказав Василині: — Лізь перша.
— Одумайся, Семене. Нащо тобі цей гріх?
— Лізь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жінка почала підійматися на горище. На горішніх щаблях зупинилася:
— Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть уполювати.
— Розумною ти дуже стала, — підсвічує і просвічує її голі ноги свічечкою. — От через тебе і не стало б моєї душі.
— Кому вона, гидомирна, потрібна, — схлипує жінка, підіймається на горище і вже комусь несе свої сльози й голосіння: — Прости мене, людино добра, що не зарятувала тебе... Прощай і прости... Прощай і прости...
Магазаник почув чийсь тихий заспокійливий голос і, щулячись, виліз на горище, яке все перехитувалось у нерівному світлі воскової свічечки. І краще б він не бачив того, що побачив, бо їірвердла страху одразу вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшні дія минулі роки глянули на нього очима пораненого, який лежав, Діййстивши руки на грудях.
— Невже так міг переміститися час?! З хуртовини вісімнадцятого нагишов зимовий день, коли державна варта вішала молодого командира, що мав і гарне прізвище, і такі очі, які, напевне, й у снах не забуваються. І, йдучи на страту, вони ясно посміхалися людям, наче й не журилися за життям. І ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився Човняр, ніби він і не попрощався з білим світом.
— Ти хто?! — скрикнув він.
І тією самою, знайомою з вісімнадцятого року посмішкою перекреслив, розітнув його поранений.
— Людина! А ти хто? Правнук Іуди? Чи підпомагач смерті?.. Не плачте, тітко Василино. Хай він, грішний, плаче, що не людиною, а фашистським прислужником став.
І тоді жінка почала клясти Магазаника:
— Будь ти проклятий навіки, чорте зі свічечкою! Щоб твої готі і ранку не дочекалися! Щоб тобі прийшла відплата, як ка|їюзі! Щоб мої сльози прибили тебе!
Магазаник одмагається рукою від прокльонів і, вже недопиуючись, хто він: командир, комісар чи партизан, хрипко запитав:
— Як твоє прізвище? — І застиг у нелюдській напрузі.

читати