Завантажити

людську, на життя людське?
Ось і дівочий брід дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрілами очеретів і шаблями татарського зілля, а вода обізвалася схлипом; ось і колишня сторожова могила заімлилася. І лячно-лячно стало жінці в пустоширокому степу, над яким самотів обведений золотавою вогкістю місяць; він уже обникав усе небо і спускався з нього в свій сон чи спочинок, якого тепер не мали люди.
Підійшовши до зарослої полином могили, Олена зупинилася і тихо покликала:
— Лавріне, де ти?
Але ніхто не обізвався. Ні на могилі, ні в її розкопаній середині чоловіка не було, тільки лопата, ломик, довгий чудернацький ніж, молоток, скребачка, скальпель і кругла щітка лежали на сухій трушениці, що мала відбиток людини.
— Лавріне! — скрикнула в розпачі, а світ темно заверетенився довкола неї. Гострі жалі лезами безнадії пронизували жінку, і в тіло ввійшло таке нездужання, що вона простягнула руки до степового марева і впала на могилу. Ніколи Олена не плакала за своїм чоловіком, а це не витримала. Безсовісний, у таку тяжку годину кинути жінку напризволяще, а сам десь на гульки! Завтра ж покине прояву — хай йому і городня цибуля, і могильне золото, а вона перейде жити до матері.
І навіть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лавріна, а всі найгірші слова посилала на голову невідомій окаянниці, яка зуміла звадити її довірливого чоловіка, бо він такий, що і в спокійну годину лінувався примірятися до відьомського кодла. Здається, навіть до неї, коли вона дівувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне над нею гарячими вусищами і мовчить, як гриб у траві, — чи то думки, чи золото вусів виважує. Стовп із очима, та й годі.
І не витримає вона:
— Чого ти мовчиш, Лавріне?
— А я зорі лічу, — посміхнеться лагідно-лагідно і підведе голову в небо.
— Хтось лічить гроші, а ти зорі?
— Кожному своє, — бережно прикрилить руками її плечі та й эяову мовчигь. Ото буде комусь із таким нудьги на ввесь вік. Тоді вона і в думці не мала, що віддасться за Лавріна.
А час минав. Відскрипіла возами осінь, на санях від'їхала зима, і вербовим човником до їхніх бродіи пріюилась носпа. З весною, одваджуючи хлопців, до неї щовечора почав приходити Лаврін. І треба було б нагнати його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до запівнічної години, підсміюючись над ним і дивуючись із себе: гарне має дівування.
Одного вечора, коли саме зацвіли сади, зірвався шалений вітер, і вишневий цвіт, накупаний місячним морехом, закружляв навколо них.
— Заметіль, — прошепотів Лаврін і вперше несміло пригорнув її.
— Яка заметіль? — хотіла вивільнитись з його обіймів, та чогось застигла, мов заворожена.
— Заметіль вишневого цвіту.
— Як ти гарно сказав! — здивувалася вона. — Неначе по писаному.
— Я ще й краще можу сказати, — чогось глухо пробурмотів Лаврін. — Е? — не повірила вона.
— Справді можу.
— То скажи, Лавріне, — завмерла в його обіймах. Треба було б відштовхнути його, та де й поділася сила в розімлілих руках.
І тоді, увесь обсипаний вишневим цвітом, він нахилився до
її вуст, торкнувся їх і тихо пробурмотів:
— Виходь за мене, Олено, бо не можу більше дивитися, як ото коло тебе інші дурні крутяться. То, щоб не лічив комусь ребра, виходь.
Вона хотіла віджартуватися, як не раз віджартовувалась од паруботи, але раптом відчула, що десь поділись у неї і жарти, І голос, а щось полохливе і солодке хвилями почало затоплювати ' Її. Чи не заметіль вишневого цвіту?..
Тепер уже Лаврін запитав її, як не раз вона питала його:
— Чого ж ти мовчиш?
Вона тільки зітхнула, не знаючи, що робиться з нею і що робити їй, а він рукою поліз до її грудей, яких вона соромилась, бо великі були.
Сором і страх охопили її. Невже отак і приходить судьба?
— Які в тебе груди гарні, — провуркотів Лаврін і поцілував впадинку між ними. — І вся ти дуже славна. Ні в кого нема отакої знади.
Певне, це доконало її. Не на дівочивчись, вона вже ставала його.
— Лавріне, рідний... мій... — прожебоніла в довірі за своє дівоцтво, за всі свої дні, що минули, що прийдуть.
Тоді парубок випростався, міцно пригорнув її і прошепотів у вухо:
— Ще раз скажи це.
Вона вивинулась з його обіймів.
— Що, Лавріно, сказати?
— Що я рідний... твій. Це так гарно.
— Рідний, мій... Правда ж, мій? — І вперше довірливо прихилилась до парубочих грудей. І де він узявся на її голову, і до взялася ота заметіль вишневого цвіту?..
Господи, чого ж я не проклинаю оту заметіль, і Лавріна, і оті паршиві золоті вуса, в які й досі не заходила осінь? Ідол ти, ідол, та й більш нічого. Хоч би дітей посоромився.
Згадавши близнят, Ярипку, ще ревніше затужила жінка, забуваючи гріх чоловіка. Та згодом від броду вона почула тупіт копит. Витираючії хусткою обличчя, Олена підвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого це по ночах мордує в степу? Чи не поліцію? І яке ж було її здивування та обурення, коли вона впізнала свого

читати