Завантажити

не то до старости, не то до пляшки:
— Розумієш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам якісь дрібні болі, мізерні образи чи вигоди засліпили все, і ми стали занапащеними баранами і поздихаємо баранами.
— Але ж Безбородько говорив, що Україні німці пожалують протекторат, як Богемії чи Моравії, і не зачеплять її, поки вона буде коморою збіжжя.
— Твій Безбородько — той паршивий полизач, якому тільки хвоста бракує, і взагалі: хто чортові служить, тому диявол платить. Безбородько — це дідько, що й на чужому, навіть гадючому, яйці буде сидіти. Він з націоналістами і протекторатом вдовольнився б, та дзуськи — дулю матиме, а не протекторат. Чому тобі цей людозвір не сказав, що говорять про Україну Гіммлер і Кох?
— А що каже рейхскомісар?
— Налий іще горілки.
Рогиня почаркувався, криво посміхнувся: «Пийте жили, поки живі», — вихилив гадючник, потім дістав з кишені записника, тріпонув його за обкладинку і витрусив густо списаний аркушик:
— Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох своєму кодлу: «Нині над Німеччиною віє знамено вічної Німеччини. І Україна — не плацдарм для романтичних експериментів, про які ще сьогодні мріють фантазери без грунту і деякі напівживі емігранти. На Україні немає місця для диспутів теоретиків про державне право, бо нема самої України: ця назва залишилась тільки на старих географічних картах світу, які ми владно перекраюємо своїм мечем. Замість України є життєвий простір, невід'ємна частина німецького рейху, яка має стати житницею великої Німеччини. І немає українців. Є тубільці. Вони повинні угноїти своїми трупами цю землю чи працювати на цій землі на своїх панів і повелителів, поки не прийде час їх повного знищення...Всією могутністю нашої німецької енергії ми раз і назавжди повинні заглушити бандуру Шевченка. Залізом і кров'ю зобов'язані ми ствердити наше панування. У безсловесну робочу худобу, в рабів, що тремтять від страху, повинні перетворити тих, кому поки що даровано життя...» Здається, і диявол не сказав би такого.
— Оце так, — з'їжився, розгублено промимрив Магазаник і почув, як на чолі в борозенках зморщок їддю заворушився піт. — Прийшли світоправителі і визволителі!
— На шибениці визволять душу від тіла. А ми, безмозгла потерть, безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смерті.
— За кого ж ви тепер? — не знає, що й подумати, староста.
— А думаєш, відаю, за кого? Після оцих слів Коха я вже, вважай, фашистам не служака, а до більшовиків страшно навернутися, бо не повірять. Отак і зависла грішна душа без пристаховища поміж небом і землею, — п'яні жалі заворушились на пожмаканій сітці зморщок і в пригаслих очах. — Нелегко мені було і дотеперішні дні зносити — немало хто попівством вибивав очі, а зараз, навіть не охнувши, віддав би життя за дотеперішні дні, Тільки кому воно вже потрібне? Наливай та ще вип'ємо за наші дурні голови, що самі в пекло полізли. Однак як прийде мій судний день, одне зможу сказати людям: на моїх руках нема й не буде жодної краплини чужої крові.
Моторошно стало Магазанику від цієї страшної сповіді. А може, Рогиня довідався про арешт Човняра? І знову крізь нього пройшли давні роки, а перед очима стали Човняри — батько і син. Він похапцем ковтнув ядучого самогону, зупинив погляд на Рогині, і враз страшний здогад розчепірив йому мізки: а що, коли агроном став під'юджувачем і вивіряє його? Тепер усе може бути в цьому злобному, перекапущеному світі.
— Розтривожили ви весь день к бісовій матері. І пащо оце розказали мені? Рогиня наче побував у нього в голові:
— Ти, пане старосто, принюхуєшся, чи не купую тебе? Не пишасайся. Бачив при першій зустрічі, що ти, — отак і зі мною було, — не самохіть дерся на старостування. То й довірився тобі, а тепер теж мізкую, чи не продасиш мене. Бач, яке життя настало. Сидимо ми, двоє сичів, що чогось не змирилися з більшовиками, JBte знаємо, куди себе подіти, а в цей час не хтось, а таки більшовики кладуть голови, воюючи душогубів... Безбородькові ж Npo нашу мову — ані-пі. У тебе знайдеться де переспати уціль?
— Хіба що в другій половині хати, бо в вапькирі душно буде. Вам сіна чи пуховика під боки?
— Тепер сіна, а далі — землі, бо люди пожаліють нам дощок на домовини. І правильно зроблять.
Магазанітк обізлився.
«Бач, коли совість заговорила. Воістину, сич, напугукаєш смерть на свою і чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали муміезцаицгм?»
Похитуючись, Рогиня пішов на другу половину хати, де під лавами, ліжком і столом жовтіли поневолені своїми темними волокнами волоські горіхи і гпиличились груші-дички. По них сонно повзали гарячі, як з вогню ковані, оси. Крайсагроном втупився у вікно, здивувався.
— О, а до тебе, пане старосто, красуня іде! Невже й тепер може бути таке диво?
Липнув Магазаник і не повірив собі: перед ворітьми стояла, як осінній промінь, засмучена Оксана, а до неї з дротів тягнулись і дотягнутись не могли вовкодави. Чом він їх не зачинив у цюпах? І соромно стало перед Оксаною за

читати