Завантажити

Лавріна. Бач, їде від полюбовниці, смалить люльку, ще й курникає щось під ніс. Злість одразу висушила жіночі сльози. І коли кінь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зірвалася на ноги.
— То де ти, гріховоднику, отак час убиваєш?! Тільки не бреши мені!
— Олено?! Та не може бути?! — вражено витріщився Лаврін, ніби вона з помелом була, а далі тихо засміявся, вийняв з рота бісову люльку й скочив з коня.
— Так весело в тієї лахмітниці було? — стає насупроти чоловіка, ладна видряпати з нього очі.
— Почекай, почекай, не торохти, як січкарня. У якої лахмітниці? — дивується чоловік.
— У тієї, з якою ночуєш, краще б ти в цій могилі ночував.
— Тю на тебе, несамовита, — не розсердився, а добряче-добряче витрусив з-під ідольських вусищ сміх і краплини місяця. — От кіно на старості літ.
— Па старості, на старості! — перекривила Олена. — А де ж ти молодикуєш у запівнічну годину?
— Всі ви, баби, одним миром мазані, — безнадійно махпув рукою чоловік. — Це ж треба з-за дурних ревнощів глупої ночі прителющитись у степ. І кроволюбів не побоялася!
— Не забивай мені баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
Не все й жінці можна казати, — підсміюючись, розважливо відповів Лаврін.
— Тоді приводь свою задрипу не тільки для спання, а й дориботи, — і Олена крутнулася од чоловіка, щоб гайнути в село.
— Та вгамуйся, нарешті! Чого так роз'юшилась? — Лаврін стистнув жінчину руку.
— Як не скажеш, де був, то тільки й бачив мене! — пашіла від гніву, а в очах замість звабливого оксамиту металися оси.
— Та скажу, забісована, — здвигнув плечем. — Невже, справді, дурні ревнощі потьмаріїли твою розумну макітру? — і знову посміхнувся тією посмішкою, що так непокоїла жіноцтво. Бабодур, та й годі.
— Кажи, не тягни!
Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
У болотах? Чого тебе туди нечисті носили? Там же могил нема!
— Їсти носив пораненим.
— Пораненим? — І жінка почула, що з неї почав облітати гнів, а натомість прокинулось до когось, і навіть до Лавріна, співчуття. Чого ж вони в болотах?
— Пожди трохи. Зіновія Сагайдака знаєш?
— Чому ж не знаю, коли наші сини в нього. Ось він і знайшов у болотах безпечне місце для поранених.
— Так ти теж із Сагайдаком знаєшся? — вже починає догадуватись і боїться свого здогаду.
— Виходить, знаюся.
— То ти, Лавріне, теж партизан?! — скрикнула Олена. Хіба ж можна подумати, щоб такий собі сумирний чоловік став партизаном?
— Партизан чи не партизан, а щось таке є, — і посмішка заграла під вусами чоловіка. — Тепер, може, зав'яжеш у вузлик свої ревнощі?
— Ой Лавріне, Лавріне, нащо тобі це партизанство? Хай уже діти там... — Олена ступила крок, охопила руками чоловіка і знову Іваплакала. — Може б, поки не пізно, відступився від Сагайдака.
— За кого ж ти мене маєш? — розсердився чоловік. — Хочеш, мов у дуплі, жити? Не такий тепер час!
А коли вже так сказав Лаврін, то ніяким трибом не пересилити його.
— Це я з переляку, Лавріне, — і вона витерла сльози, вже гоочись до своєї другої судьби. — Так оце і за тобою можуть полювати.
— Як дізнаються, то можуть. Тепер подорожчає і моя цибуля, і моя голова, — посміхнувся Лаврін. Було б чому посміхатися.
— Oй чоловіче, чоловіче, — припала до ііого грудей, уже плачучи серединою.
Лаврш .заспокійливо поклав їй руку на толоку.
— Та не квась душу, Олено. У цій хуртовині й ми повинні знайти своє місце.
— Я ж думала, що в партизани одні верховоди йдуть.
— Таке життя, жінко.
— Ідоле ти... Ідоле! — не знайшла що кращого сказати. — Завжди підманював мене.
— Тільки один раз було такого, — добряче примружився Лаврін.
— Коли ж це?
— Коли була заметіль вишневого цвіту.
— Чи ж була вона? Збігли года, наче вода, та й до війни прибились...
Згадавши все це, Олена виходить з хати і прямує до криниці, де, як вритий, стоїть її чоловік.
— Ти й досі не набрав води?
— А в тебе щось горить? — Лаврін починає витягати затоплену ключку, далі здіймає з неї відро, в якому плаває двійко червонобоких яблук. Щороку до самої зими він витягує їх з криниці, а чи тепер доживе до зими? І жаль йому стало своїх прийдешніх днів, у які заглядав і заглядати боявся. Вийшли б із них його сини, донька, то й не треба більшого щастя. Розхлюпуючи воду, він прямує до хати, а за ним, наче тінь, іде Олена. І жінку славну він має, дарма що любить погарикати і донедавна любила грати очима, бо таки було чим грати.
Він поглянув на гніздо лелек, що вершило хату, зітхнув: відлетіли до весни птахи, відлетіли і його лелечата. Коли б тільки до весни...
— Сьогодні не йдеш до дівочого броду? — уже в хаті запитала Олена.
Лаврін наморщив чоло.
— І пішов би, та з бісовим Магазаником треба зустрітися.
— Викликає він тебе?
— Ні.
— То чого тобі?
— Будеш багато знати — швидко постарієш.
— Хто ж старить жінку, як не роки і чоловік? Говори вже.
— Оце ж гицелі, поліцаї

читати