Завантажити

заплакали, заголосили жінки, а жандарм ще щось гаркнув і глянув на годинника.
— Наш вельмишановний обер-єфрейтор сказав, що він чекатиме рівно десять хвилин. Люди, не легковажте, — рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати його, значить, Оксана Артеменко, тутечки є?
У натовпі сплеснув зойк.
— Я скажу!
Люди розступились, даючи дорогу побілілій мов сніг Оксані.
— Мамо!.. — закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда шарпнув його до себе і обома руками зчавив хлопцеві обличчя.
Наче причинна, бігла й падала на східцях дзвіниці Оксана. День вихлюпнувся з її очей, на них налягали й налягали тіні, вона все наштовхувалася то на стіни дзвіниці, то на бильця поручнів. Знеможена, піднялась до дзвонів, підняла на них осмерклі очі і побачила того дзвона, що колись нагадував їй діда Корнія. Нема вже діда, нема Ярослава, уже і її година прийшла.
— Яка красива жінка! — вдивувався обер-єфрейтор, навіть трохи виструнчився, щось прикинув собі і знов почав хустинкою витирати руки, які щеміли після катування Миколки.
— Таку тепер можна і в крайс відправити, — догідливе і масно посміхнувся жаб`ячим ротом Ксянда.
Заточуючись, Оксана підійшла до Миколки, схопила його, пригорнула до себе, і дитина відчула все материне горе, біль, любов, розпач і ніби забула про себе. ;
— Не треба, мами, не греба! Мовчіть, мамо, ви ж такі ладні в мене, — уткнувся в її груди і заплакав.
— Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай ці уб'ють. Прощавай, сину, — опустила голову на його кучері. — Біжи додому, біжи до тата, бо інакше не можна... — Вона штовхнула сина до східців, і він погуркотів униз. Обер-вфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки дзвіниці, підійшов до жінки і запитав:
— Я зрозумів, що пані нам покаже, де партизани?
— Гер обер-єфрейтор питається, чи ти покажеш місце, де переховуються партизани?
Оксана в нестямі підняла голову, погляд її шукав і не знаходить Микодку.
— Чуєш, що говорить гер, обер-єфрейгор?
— Чого тобі, покручений? — з болем запитала одними устами. Ксянда спалахнув, та стримав себе:
— Питаються, чи покажеш партизанське місце.
— Мушу показати.
— Багато їх там? — стрепенувся покручений.
— Двоє, і ті поранені.
— Чого ж ти раніше про це не сказала поліцаям? Ксяида переклав обер-єфрейтору, той швидко заджеркотів, показав пальцем на отвір, з якого починались східці.
— Веди!
— Веди! — повторив Ксянда.
Оксана витерла сльози, підійшла до поручнів і, тримаючись їх і падаючи на них, почала спускатись вниз. За нею гупав і гриз цвяхованими чоботиськами пересохлі сходини обер-єфрейтор, далі клешняв Ксянда, а за ним посмутнілі поліцаї. Стара дзвіниця здригалась од їхніх кроків і потріскувала крихким деревом, а глибинних засіків її пахло задавненим воском і зерном, як і тоді, коли був живий Ярослав...
І дві ночі, як два крила, налетіли, огорнули Оксану: перша віч — зустрічі, а друга — прощання... Чи й життя наше — це зустрічі і прощання?..
На човнику принесли його в ту страшну ніч, а тепер прийшов страшний день, вганяючи її в дерево дзвіниці, а далі — в сухий причовганий грунт цвинтаря. Людські очі скинулись на жінку, йшли за нею, а їй хотілося упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь світ. Та що наші сльози в годину прощання?..
Спалені уста самі прошепотіли: «Діточки мої, діти», — а очі шукали Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нікого. Тільки шумом озвалися їй цвинтарні дерева, що виростають з людей...
Дійшовши до болота, Оксана оглянулась на присілок, на село і нічого, крім дзвіниці, не побачила. Обер-єфрейтор наказав їй іти попереду, сам з автоматом у руках ступав за нею, далі дріботів Ксянда, а позаду неохоче плентались поліцаї, бо хіба їх не спитають колись: за ким вони полювали?
— Там же тільки поранені. Нащо вони вам? — ще раз спробувала виблагати чиюсь долю Оксана і у відповідь почула те саме:
«Веди. Поранені і до непоранених доведуть».
Гибла земля спочатку дурманила голову розмаїтим болотяним зіллям, потім зажвяхкотіла, підпливаючи то жовтою, то чорною водою, далі почала розриватися і стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси ті, що знайшли собі тут домовину. Тепер навіть проворний Ксянда притих, відстав од поліцаїв, з жалем придивляючись до заляпаних ніг і ферцюватих з чужого сукна штанів. А Оксана, хоч і горе перехитувало нею, ішла легко, зрідка оберталась, рукою показувала, де треба обійти небезпечне місце. І це викликало не тільки подив, а й довіру. Якщо він знайде партизанів, то не каратиме ні її, ні її дитину.
Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Поліцаї вихопили його і нагримали: якого дідька відійшов од сліду.
— Так треба ж було, — тихо пояснив їм Ксянда. Через якийсь час вийшли на сухішу, з крихкими рахітичними пагонцями вільхи місцину, і в усіх притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-єфрейтор повісив автомата на шию і пішов крок у крок за Оксаною.
— Ще далеко? — відхекуючись, запитав він і напахченим носовиком почав

читати