Завантажити

Сагайдак подумав, пильно подивився на жінку.
— — Як зможеш, орудуй звичайнісінькою ножівкою. Протри її чим треба — і пиляй. А мені, щоб легше було, Михайло Іванович відпустить із своїх запасів склянку горілки. Тільки плакати не треба, бо ти вже партизанка. Михаиле Івановичу, принесіть ножівку.
Чигирин, зігнувшись, вийшов із земляпки, і вартовий у подиві побачив, що він чогось рукою витирає очі.
Минуло кілька днів. Роман уночі вартував біля командирської землянки, з якої тепер майже не виходила Ольга. Після варти він пішов не в свою лісову оселю, а блукати дібровами. ІІедалеко від озеречка його розшукав Василь і здивувався, і занепокоївся: таким зніченим і марним він ніколи не бачив брата.
— Що з тобою, Романе? Може, захворів?
— Ет, краще не питай.
— Може, щось із Ольгою?
— З Ольгою.
— Кажи, брате.
— Що ж казати? — мало не застогнав Роман.
— Усе.
— Сьогодні вона зізналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб я таке почув...
Після довгої мовчанки Василь глухо запитав:
— А як на це командир?
— Він назвав її маленькою і сказав, що то в неї не любов, а великодушна жіноча жалість, яка не менше важить, аніж любов.
— Нелегкі він ваги знайшов для нас і для себе.
— А їй, думаєш, легше?.. От і розберись тепер, що таке судьба.
— Не розберешся, брате.
— І все одно ми її маємо любити...
Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання брели по зів'ялому листі і прибитих травах. На них обвалювались і обвалювались лісові шуми і стогін дерев, обвалювалось золото сонця і осені. Та не золото осені світило братам, а виходила з темені ота тремтлива, прикрита жіночою рукою, зернинка вогню, з якою босоніж ішла — не йшла до них Ольга. Де ти взялася на безталання наше? І все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрібна їй наша любов? От і маємо те, чого в людей не буває.
А зернинка вогника коливається й коливається і вже, здається, виходить з лісової землі, немов квітка папороті. І що та квітка папороті і всі скарби під нею супроти сполоханих вій, які оберігають жіночу таїну, жіночу принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
Несподівано близнята наткнулися на Данила Бондаренка, який у тяжкому смутку сидить на вирваному буревієм дереві. Що ж у нього? Чи не трапилось чогось із Мирославом?
Данило, побачивши близнят, спроквола, наче після хвороби, підвівся з дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом, у якому тремтів сухий листок.
— Що з вами, Даниле Максимовичу?
— Не питайте, хлопці, — зморщився і з огидою копнув носаком чорну поліцайську шинелю, яка чогось лежала біля його ніг.
— Як же не питати, коли журба їсть вас?
— Не їсть — жере. Такої ще не мав. Ви знаєте: була в мене лиха година, а зараз ще гірше... — І замовк.
— Розказуйте! — стурбувалися брати і стали з двох боків біля Данила.
— Що ж розказувати?! — враз на когось обізлився чоловік і знову чоботом копнув поліцайську одяганку. — Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру — і стати поліцаєм. Весело?!
— Не дуже, — переглянулись брати. — За що ж вам така покута чи кара?
— Спитайте в Сагайдака. Він заварив цю кашу. Лежить, зі смертю бореться, а всяку всячину вигадує.
— Коли ця каша Сагайдакова, то, виходить, так треба, — похнюпились брати.
— А мені від цього «треба» легше? Я краще б у самісіньке пекло пішов битися з чортами, аби тільки не зодягати бісівської шкури. Як на мене в ній подивляться і що подумають люди?
— Та гарного не подумають, — погодився Роман, перед яким і досі не згасло зернятко вогню. — І все одно добре, що посилають вас, а не нас.
— Оце так! — аж здригнувся Данило, і вже в'їдливо: — Дуже вдячний за щирість.
— То ви не так зрозуміли нас, — захвилювався Василь, — Ми теж пішли б, аби послали нас, але з цього менше було б толку: побачили б якогось фашистського чина — і зразу б вгатили в нього порцію свинцю. А у вас є витримка: ви б скоріше зжували цей свинець, ніж задурно випустили його. Сагайдак — голова!
— Спасибі й на цьому, — не розпогодився Данило. — Ви ж... невитримані, коли буду повертатися в ліси, не зрешетіть оцю чортову шкуру, яку вже зараз треба натягати на плечі. Пособляйте, хлопці, бо поки що сам не можу.
— Дуже нам потрібний цей клопіт, — ніби невдоволено забубонів Роман. — Давайте спалимо чортову шкуру.
— Як спалимо? — здивувався Данило.
— Звичайнісінько, — ховає очі від нього Роман. — Я розкладаю вогнище, Василь жбурляє на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
— Що ж потім глядачеві скаже Сагайдак?
— А це вже ваша справа. Ми палимо, ви відчитуєтесь.
— Лепетун! — махнув рукою Данило, він нарешті посміхнувся і знову насупився. — Все одно зараз піду до нього.
— Коли не шкода ніг і гонору, то йдіть, — роблено позіхнув Роман. — Однак нічого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав Яринку в ту задрипану корчму, то ще й раки півдня пекли на пиках.
— Що буде, то буде, а гіршого не додасть, — і, махнувши рукою, пішов до afмлинки Сагайдака.
— А шинеля! —

читати