Завантажити

як їх малюють фашисти.
— Пане старець, не верзіть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати неподобство, я гукну старшого поліцая Стьопочку, він тут недалеко ходить. І сідайте вже за столик. Що вам подати? Горілки, солонини?
Старий докірливо похитав головою:
— Нерозумна ти єси. І тобі треба думати про спасения душі не тільки перед богом, а й перед тими, хто прийде після гітлерівців. Осягни це душею.
І вперше в Яринки ворухнулась довіра до жебрака. А може, й справді людина він, хоч і має непевний язик і свердла замість очей.
— Чого це дехто роз'їхався, як верша? Бодай йому викрутило язик у писку! Бач, який праведник знайшовся: то він у партизанів горілку п'є, то чогось із поліції мете.
— Старець усюди має даяння, — проткнув колючим поглядом сіро-свинцевих очей жінку і так зціпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. — Чого тобі? Помела бракує?
— Отого помела, що по спині блазнюка і нашіптувача походило б. Коли жебраєш, то жебрай, а язик тримай у кишені, як гаманець. Чи ти, бузувіре, онімечитись хочеш? — Тітка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою і вийшла з корчми.
— Отак ліпше, — буркнув старець. — Яринко, налий іще одненьку закропити душу.
Пересторога тітки Зосі насторожила дівчину, і вона вже рівно відказала:
— Пане старче, ваша душа п'яницею стане.
— Краще п'яницею, аніж зрадником, — образився старець і негадано запитав: — Ти скільки марок платиш за літр?
— Пан старець хоче корчмарем стати? — дивується Ярина, а в душі непокоїться: для чого це випитування?
— То скільки платиш за літр? — довбе, як дятел, старець.
— Тепер п'ятнадцять марок, а восени ціни були меншими.
— Так-так, — щось прикидув на зморшках дідуган, — Налий найкращої скаженівки, бо я сьогодні на радощах волію упитися.
— Які ж у вас радощі?
— Великі! — підняв угору жовтого, як свічка, пальця. — Хіба не знаєш: вчора вдосвіта біля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже сьомий на рахунку однієї людини. Сьомий!
— Однієї? — не повірила Яринка.
Старець чи то здивовано, чи з прихованою підозрою подивився на дівчину.
— Невже ти не чула про партизана Морозенка?
— Не чула ні про морозенків, ні про холоденків і чути про таке не хочу.
— Не похвально. Гляди, повернуться наші, це не проститься. Яринка обурилась:
— Пане старче, не страхайте мене сьогодні, бо я вас можу налякати завтра, — і зирнула на двері.
Вони тихенько-тихенько розчинились і зачинились, І на порозі в клубках зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, він зараз у формі шуцполіцая, тільки на голові в нього не гітлерівка, а бараняча шапка завбільшки з діжницю. Стьопочка мовчки тре задубілі руки і прислухається до мови старця та Ярини.
— Я не страхаю тебе, — тягне свою нитку старець, — а вчу, як декому треба жити на світі, дехто про велике має думати.
— Дехто задоволений і малим: наливати гірку тим, кому вона солодка. Ще одненьку?
— Іще одненьку за перемогу радянських військ. Стьопочка, рвонувши з плеча карабіп, кинувся до старця.
— Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як вона засіпається у шуцманшафті! — Він шарпнув жебрака за бороду, і негадано... вона опинилась у його руці. — 'Цс що за обман і кіно?! — отетерів Стьопочка, витріщив вирла. — Ваші документи, і вообче...
— Мовчать, магула неотесана! — Старець гордо випростався, вихопив з кишені жетона агента таємної поліції, сунув його під ніс розгубленому Стьоночці, швидко пішов до дверей. І тільки тепер отямився поліцай, щось промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руці.
— Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...
«Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личині людській... — здригаючись, Ярина згадала страшний гоголівський образ. — Був ти в чорні години минувшини, не здох і до цього часу — фашистам знадобився».
— Заберіть, пане, свої вещественні докази...
Та розлючений Басаврюк навіть не оглянувся, ногою розчинив двері, а потім так хряснув ними, що в корчмі задеренчали вікна. Стьопочка запаморочливо подивився услід старцеві, далі безнадійно махнув рукою, понюхав бороду, поморщився:
— Ерзац...
— Стьопочко, хто ж це? — дивується і мерзлякувато поводить плечима Ярина.
Поліцай витягнув шию, яку підпирав високий сірий комір шинелі, озирнувся.
— О, це такий всюдисущий сокирник, від якого не тільки мені стає темно в очах. Чого це він з ерзацом бороди крутився біля тебе? Що він має на умі?
— Відки ж я знаю?
Стьопочка, щось прикидаючи собі, кривиться, морщиться, лізе рукою до підкучерявленої потилиці, а потім нажаблюється, гостро дивиться на двері й бурмоче невідомо кому — дверям чи Яринці:
— Налий мені чогось такого. Дівчина з серцем кидає:
— Води?
— Я води не люблю ні в чоботях, ні в животі, — одразу відповідає Стьопочка. — Горілочки налий, холодцю подай, і вообче...
Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горілкою, чарку, тарілку холодцю, хрін і виделку. Стьопочка з усім цим

читати